Василь Биков - Альпійська балада

Надо! — кумедно вимовляючи російські слова, умовляла вона, і хлопець обхопив разом з оберемком маків і шкірянку з загорнутим у ній хлібом. Дівчина, певно, відчула в шкірянці буханчика, бо раптом спохмурніла.

— Хляб?

— Авжеж, давай поїмо, — пожвавішав Іван, поклав усе долі й сів. Джулія швиденько примостилася поруч.

16

— З’їсти б увесь одразу, — мовив Іван, тримаючи в руці висохлий з кілограм вагою шматок хліба — общипаний по краях, зачерствілий, однак такий смачний і жаданий, що обоє, дивлячись на нього, тільки ковтали слину.

— Вєсь, вєсь, — мов луна, озвалася Джулія, теж не зводячи з буханця очей. Іван, на якусь мить завагавшись, глянув поверх її голови на далекий засніжений хребет і зітхнув.

— Ні. Весь не можна.

— Ні. Нон?

— Нон.

Дівчина зрозуміла і теж зітхнула, а Іван розстелив на траві шкірянку й виклав на неї їхній мізерний запас. Треба було зробити неабияке діло — відміряти порівну дві пайки, причому якнайменше розкришити, бо покраяти не було чим.

І він обережно відщипував хліб, розкладаючи шматочки на дві купки, весь час відчуваючи голодну нетерплячку Джулії. Його душу опанувало нове почуття до неї, чи то братнє, чи то батьківське. Добре й велике, воно виповнювало його жалістю до неї — непризвичаєної до страждань війни й бездумно-рішучої у своєму майже підсвідомому, ніби у пташки, прагненні до волі.

Хлопець ділив зосереджено. Кожну шкуриночку, кожну кришку зважували їхні пильні погляди, і він зумисне поклав на одну купку більше — там був окрайчик, це, за табірними правилами, значно цінніше, ніж однакові вагою шматки м’якуша. Коли все було розділено, решту, грамів з двісті, Іван сховав у кишеню шкірянки.

— Це тобі, це мені, — сказав він без традиційного ритуалу вгадування й посунув до неї пайку з окрайчиком. Вона скинула чорними, мов смола, бровами.

— Нон. Єто Іван, єто Джулія, — переклала вона пайки.

Він глянув їй в обличчя і приязно засміявся.

— Ні, Джуліє, не треба. Це тобі.

Іван мерщій узяв свою пайку. Джулія підозріливо глянула на нього, скривилась і раптом спритно засунула одну шкуринку йому в руки. Хлопець із шкуринкою одразу ж кинувся до дівчини, але та, сміючись, чимдуж одхилилася й підняла руки з хлібом, аби він не дістав. Іван з пустотливою впертістю наполягав, та вона крутнулась, Зачепивши його бік грудьми, і, щоб утриматись, вхопила його за плече. Сміх її раптом обірвався. Несподівана близькість обпекла хлопця; погамувавши в собі неусвідомлене ще радісне бажання, він одразу відступив і сів на своєму клапті шкірянки. А Джулія грайливо, мов дівчинка, зиркаючи на нього з-під брів, прикусила губу й поправила на грудях куртку.

— Бери їж. Адже це твоя, — промовив Іван, підсовуючи до неї шкуринку.

— Нон.

Весело всміхаючись, поблискуючи біленькими зубами, вона заходилася гризти свій окрайчик.

— Бери, кажу.

— Нон.

— Бери.

— Нон, — не поступалася вона, посміхаючись самими очима.

— Упертюх. Ну, як хочеш… — сказав Іван і відкусив од своєї пайки.

Вона незабаром з’їла все, звичайно, анітрохи не наїлась і нишком поглядала на відстовбурчену кишеню шкірянки. Іван повільно, з насолодою жував, помічав усі її погляди і спроквола почав думати, чи не з’їсти все одразу. Що там за наїдок з того шматочка колись, а зараз було б саме добре. Але він чимдуж одігнав ці думки, бо добре знав ціну навіть і такому мізерному шматочкові, як оцей.

— Ще хочеш? — спитав Іван, нарешті доївши свою пайку. Джулія з підкресленою рішучістю, ніби побоюючись передумати, похитала головою:

— Нон! Нон!

— А це? — кивнув хлопець на шкуринку, яка й досі лежала посередині шкірянки.

— Джулія нон.

— Тоді давай так: навпіл.

— Вас іст дас — навпіл?

Дівчина допитливо зморщила свій носик. Сонце світило їй в саме обличчя, і вона щоразу мимохіть кривилась, ніби передражнювала Івана.

— Ну, трошки Іванові, трошки Джулії.

Хлопець розламав шкуринку й один шматочок дав їй, — вона нерішуче взяла й, відкусивши скраєчку, посмоктала.

— Карашо. Гефтлінген чоколято.

— Німці до всього змусять: і хліб шоколадом здасться.

— Джулія бєжаль Наполі — кушаль чоколято много, — розповідала вона, мружачи темні, мов ніч, очі. Іван не второпав.

— Тікала в Неаполь?

— Сі. Рома бєжаль. Батіка бєжаль.

— Від батька? Чому?

— А уна… Єдна історій, — неохоче відповіла вона, вдруге відкусила шматочок і посмоктала його. Потім довгим поглядом подивилася на шкуринку.

— Батіка хотєль пльохой маріто. Рускі єто муж.

"Чоловік!