Пауло Коельо - Як течія річки

того часу й повідомила матері, що піде до палацу на призначену зустріч. Вона розуміла, що це буде її остання зустріч із коханим і нізащо у світі не відмовилася б від неї.

Настав день нової аудієнції. Дівчина прийшла зі своїм вазоном без рослини й побачила, що всі інші претендентки досягли чудових результатів. Кожна принесла прекрасну квітку найрозмаїтіших кольорів і форм.

Нарешті настала сподівана хвилина: принц увійшов до зали й оглянув квітку кожної претендентки з великою увагою. Оглянувши всіх, він оголосив результат – вказав на дочку служниці як свою майбутню дружину.

Усі присутні запротестували – мовляв, він обрав дівчину, яка нічого не змогла виростити.

І тоді принц спокійно пояснив причину свого вибору.

– Ця дівчина єдина виростила квітку, яка зробила її гідною стати імператрицею: квітку чесності. Усі насінини, що їх я вам дав, були безплідними, й ніяк не могли прорости.

Найвідоміший із бразильських письменників

Я опублікував власним коштом книжку під назвою «Архіви пекла» (якою дуже пишаюся і якщо її тепер немає в книгарнях, то лише тому, що я ніяк не зберуся підготувати її перевидання). Усі ми знаємо, як важко опублікувати книжку, але існує ще більша проблема: домогтися, щоб її продавали в кожній книгарні. Щотижня моя дружина відвідувала книгарні в одній частині міста, а я робив те саме в другій.

Саме під час однієї з таких подорожей із кількома примірниками моєї книжки під рукою вона перетинала авеніду Копакабана й побачила на протилежному боці вулиці Жоржі Амаду й Зелію Ґаттаї. Не довго думаючи, вона підійшла до них і сказала, що її чоловік – письменник. Жоржі і Зелія (до яких, либонь мало не щодня підходили люди з такими словами), поставилися до неї дуже приязно, запросили на каву, попросили в неї примірник моєї книжки, а на прощання побажали, щоб усе склалося добре в моїй літературній кар’єрі.

– Ти збожеволіла! – сказав я, коли вона повернулася додому. – Невже ти не розумієш, що він найвідоміший бразильський письменник?

– Саме тому я й підійшла до нього, – сказала вона. – Той, хто досяг таких вершин у творчості, повинен мати добре серце.

Кристина добрала найточніші слова: добре серце. І Жоржі, бразильський письменник, найвідоміший за кордоном, був (і є) головним критерієм процесів, що відбувалися в нашій літературі.

Проте одного дня «Алхімік», написаний іншим бразилійцем, увійшов до списку книжок, які найбільше продавалися у Франції, а через кілька тижнів вийшов на перше місце.

Через кілька днів я одержав поштою копію того списку разом із сердечним привітанням від Жоржі Амаду. У доброму серці нашого великого письменника ніколи не знаходили місця такі почуття, як заздрість.

Деякі журналісти – як бразильські, так і зарубіжні – хотіли налаштувати його проти мене, ставлячи йому злостиві запитання. Жоржі ніколи не дозволив спокусити себе деструктивною критикою і став моїм захисником у дуже важкі для мене хвилини, коли більша частина коментарів про мою творчість були вельми недоброзичливими.

Зрештою я здобув свою першу літературну премію за кордоном, а точніше – у Франції. Сталося так, що в день вручення премії я перебував в Лос-Анджелесі за раніше укладеними домовленостями. Анна Кар’єр, мій французький видавець, була в розпачі. Вона спробувала домовитися з американськими видавцями, але ті не захотіли скасувати мої виступи, заплановані наперед.

Дата вручення премії наближалася, а премійований не міг приїхати. Що робити? Анна, не порадившись зі мною, зателефонувала Жоржі Амаду й пояснила йому ситуацію. Жоржі відразу запропонував представляти мене на врученні премії.

І він не обмежився цим. Запросив на церемонію вручення премії бразильського посла й виголосив глибоку промову, що не залишила байдужим нікого з присутніх.

Найцікавішим з усього цього було те, що я особисто познайомився з Жоржі Амаду через рік після вручення премії. Але я цінував його душу не менше, аніж його книжки; душу видатного письменника, який ніколи не ставився зневажливо до початківців, бразилійця, який пишався успіхами своїх співвітчизників, людиною, завжди готовою допомогти, коли до нього зверталися з проханням.

Про зустріч, яку треба було повторити

Я думаю, що бодай раз на тиждень ми зустрічаємо незнайомця, з яким хотіли б заговорити, але нам бракує мужності. Кілька днів тому я одержав листа на цю тему від одного зі своїх читачів, якого я назву Антоніо. Наводжу з нього кілька уривків:

«Я йшов по Великому Шляху, коли побачив низеньку жінку зі світлою шкірою, добре вдягнену, яка просила милостиню в усіх, хто її проминав. Коли я наблизився, вона попростила кілька монет, щоб купити сандвіч. Позаяк у Бразилії жебраки, які просять милостиню, завжди ходять у лахмітті, я вирішив не давати їй нічого і пройшов далі. Проте її погляд наповнив мене дивним відчуттям.

У готелі я несподівано відчув незрозуміле бажання повернутися й дати їй милостиню – я перебував у відпустці, щойно поснідав, мав у кишені гроші, й для мене було б украй принизливо стовбичити на вулиці під поглядами людей і чогось просити.

Я повернувся туди, де вона мені зустрілася. Її вже там не було, я оглянув ближні вулиці – нікого. Наступного дня я поновив пошуки, не домігшись результату.

З того дня я не міг спати спокійно. Я повернувся у Форталезу, розповів про те одній подрузі, і вона мені сказала, що між мною і тією жінкою виник міцний зв’язок і що я повинен попросити допомоги в Бога; я став молитися, і почув голос, який наказав мені зустрітися з тією жебрачкою знову. Усю ніч я не спав, гірко плачучи; постановив, що далі так тривати не може, зібрав гроші, купив нового квитка й повернувся до Мадрида в пошуках жінки.

Я розпочав нескінченні пошуки, але час минав, а гроші в мене закінчувалися. Я зайшов у туристичну агенцію, щоб переоформити квиток на пізніший час – я вирішив не повертатися до Бразилії доти, доки не зможу дати милостиню, якої не дав.

Коли я виходив з агенції, то послизнувся на сходинці й мене відкинуло на якусь людину: то була вона, жінка, яку я шукав.

Я автоматично засунув руку до кишені, дістав усі гроші, які там були й віддав їй; відчув глибокий мир у душі, подякував Богові за зустріч без слів, за подарований мені другий шанс.

Після того я бував в Іспанії ще кілька разів, але ту жінку більше не зустрічав, адже я виконав щодо неї те, чого вимагало моє серце».

Сміхотливе подружжя

(Лондон, 1977 року)

Я одружився з дівчиною на ім’я Сесилія й – вирішивши покинути все, що мені обридло, – умовив дружину пожити в Лондоні. Ми оселилися