Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Розділ 11.1

Наступний тиждень минув дивно. Арсен ніби зник. Жодних викликів, жодних завдань, жодних натяків. Лише кілька поглядів — теплих... чи мені просто так здалося? Я ловила їх, коли він проходив повз. Тоді в грудях щось завмирало, а потім болісно калатало. Але він навіть не затримувався, йшов далі, наче мене тут ніколи й не було.  

Я почала звикати до колективу. Настя часто просила допомоги з таблицями, Олена ділилася плітками про бухгалтерію. Вони прийняли мене, але я відчувала — ця дружба поверхнева, ніби тонкий лід, по якому страшно ступати.  

Тетяна Савчук... Вона була тут королевою. Холодна, витримана, з вічно ідеальною зачіскою. Її очі ковзали по мені, оцінюючи. І я знала — вона все розуміє.  
— Гарна у нас новенька, — якось кинула вона, коли ми всі зібралися на перерву. — Тиха, скромна... Хтось би сказав — надто тиха для такої роботи.  
Я вдала, що не чую, втупившись у чашку. Настя стиснула губи, а Олена поспіхом відвернулася до вікна.  
— Напевно, керівництво бачить у ній щось особливе... — додала Савчук, примруживши очі.  
Сором обпік мене зсередини. Я проковтнула ком у горлі, стискаючи пальцями чашку так сильно, що побіліли кісточки.  

Увечері, повертаючись додому, я йшла повільно, мовби затягнута в чужий простір. У вухах грав Моцарт. Арсен говорив, що ця музика лікує душу. Але чомусь мені нічого не допомагало.  
Він більше не кликав мене. Не торкався. Не казав нічого зайвого. А я сама не знала, чого хочу більше — щоб він ніколи більше мене не чіпав... чи щоб зупинив мене своїм поглядом і забрав до свого кабінету.  

_____

Нарада тривала вже майже годину. В залі — тиша, лише постукування пальців по клавіатурах ноутбуків та рівний, впевнений голос Арсена, який розбирав черговий кейс. Його слова були чіткі, кожне зважене, мов монета. Я слухала, роблячи нотатки в блокноті, але відчувала, як усередині мене щось підточує зсередини.  
Погляд сам мимоволі зупинився на Тетяні Савчук. Вона сиділа через кілька місць від мене, ледь нахилившись вперед, і здавалася надто уважною. Її пальці, з червоним лаком на нігтях, ковзали по тонкому ланцюжку на шиї, наче мимохіть. У куточках губ блукала невловима усмішка.  
—  Це рішення дозволить нам вийти на новий рівень у переговорах із партнерами, — говорив Арсен, пробігаючи поглядом по присутніх.  
— Звичайно, якщо буде правильно поданий супровідний пакет документів, — плавно вставила Тетяна. Її голос був рівний, але я почула в ньому щось... м'яке, ніби оксамитове.  
Арсен ледь помітно усміхнувся. Його пальці торкнулися стільниці, зробивши ледь помітний жест.  
— У цьому я не сумніваюся, Тетяно Вікторівно.  
Мене ніби обдало холодом. Я опустила очі в блокнот, але слова більше не складалися в речення. Тільки ці двоє — вони ніби говорили якоюсь таємною мовою, невидимою для інших.  

Я різко підняла голову, коли почула тихий, майже образливий смішок десь збоку. Маша, рудоволоса секретарка, сиділа біля дверей із планшетом на колінах. Її губи були стиснуті, а очі горіли злим вогнем, поки вона дивилася на Савчук. Її рука так міцно стискала стилус, що аж біліли пальці.  
Я згадала, як вона завжди метушливо нотувала кожне слово Арсена. Як з готовністю приносила йому каву й ніколи не дивилася в очі іншим жінкам, що заходили до кабінету.  
Тепер я чітко побачила ревність, яка просочувалася крізь її тиху старанність.  
Чому я це помітила тільки зараз?  

____

У кабінеті запахло вихідними. Колеги збирали свої речі, перегукуючись між собою, а я нервово застібала ґудзики на пальто, ніби намагалася сховатися від чужих поглядів.  
— Гарних вихідних, Арсене Вікторовичу, — першим привітався Олег із нашого відділу, проходячи повз двері керівника.  
— Гарних вихідних, — пролунав низький голос.  

Я затрималася на кілька секунд, чекаючи, коли натовп трохи розсіється. Підійшла до дверей останньою, тихо вимовивши:  
— Гарних вихідних...  
Відповіді не було.  
Я відчула, як по тілу пробіг холодок, і серед колег пролунав тихий смішок. Він їх чув. Чув ці ледве стримані кпини, і... промовчав.  
Мені стало так ніяково, що хотілося просто розчинитися в стінах. Вирушивши до ліфта, я зайшла останньою, стискаючи ручку сумки так, що побіліли пальці. Металеві двері закрилися, кабіна рушила вниз.  
Тиша, яку порушували лише тихі діалоги про плани на вихідні. І раптом — ледь помітний дотик. Тепло пальців ковзнуло по тильному боці моєї долоні, ніби випадково. Я завмерла, серце боляче вдарилося об ребра.  
Не зараз. Не тут.  
Я обережно відсмикнула руку, зробивши вигляд, що поправляю сумку на плечі. На мить здалося, що він усміхнувся — невловимо, куточками губ.  

Ліфт сіпнувся, зупинившись на першому поверсі. Колеги один за одним вийшли, сміючись і прощаючись. Я вже зробила крок до дверей, як сильна рука міцно схопила моє зап’ястя.  
— Їдеш далі, — шепнув він так тихо, аж здалося завібрувала сама душа.  
Двері зачинилися, і кабіна плавно поповзла вниз, туди де ще я не була — на нульовий поверх.  
Навіть озирнутися не могла, тільки відчувала, як серце калатає в самому горлі. Простір ліфта звузився до дотику холодного металу поручнів, тепла його пальців і запаху дорогого парфуму.  
Коли ліфт зупинився, він відпустив моє зап’ястя, але не зробив і кроку назад.   
— Ти думаєш, я тебе не помічаю? — його голос був тихим, але напруженим, ніби стримував щось.  
Я не відповіла. Просто стояла, дивлячись у відображення нашого силуету в дзеркальній стіні.  
— Скажи мені хоч раз «ні» — і я більше не торкнуся тебе.  
Я закусила губу, відчуваючи, як у грудях запалюється щось гаряче й небезпечне.  
— Ні...  
Він зробив крок ближче, нахилившись так, що його дихання торкнулося моєї шиї.  
— Брешеш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍