Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

На таку відповідь Орлик нахмурився ще більше.

– Навіть рік це може бути занадто довго. Ти чув чутки про те, що песиголовці об’єднуються?

– Так, – трішки здивовано підтвердив Пугач. Його розтормошила зміна теми, він навіть повернув погляд до друга. – А що, ти віриш у це? Що вони можуть об’єднатися та напасти?

– Я? – перепитав старий козак. – Не вартує вважати ворога нездатним на таке. Лихийці вже колись панували нашими землями… точніше, гетьманською частиною, бо на степах Січі зазнавали поразки. Так от, що заважає їм спробувати знов?

– Та багато що, – знизав плечима Микола. – Наприклад те, що песиголовці прокляті, та не можуть користуватися зброєю чи щитами. А звичайних лихийців, людей, котрі й користувалися зброєю, вони з’їли, коли ви загнали їх у Ліс, – людина помовчала. – Втім, – поштовхач із похмурим сарказмом хмикнув, – напад песиголовців буде непоганою «нагодою». Вона точно розтормошить людей.

– Ти серйозно? – герой визвольної війни легенько смикнувся. – Невже не можна знайти менш жахливої «нагоди»? – Пилип почав сповнюватися незадоволенням.

– Шукай, якщо хочеш, – поштовхач знов несильно, але відвернувся від старого друга.

– Хочу, та буду, – старий козак рішуче підвівся. Ним плескалося незадоволення, що було добре видно на обличчі, в тоні, та рухах.

– А я хочу на Січ, – несподівано сказав Микола. Він все також сидів без руху, з безвиразним обличчям, та відсутністю життя у голосі. – Там було добре, – чоловік по-доброму усміхнувся. Потім перевів погляд на старого друга, та сказав: – Поїхали разом.

Подібна поведінка Миколи обеззброїла Пилипа. Він видихнув своє незадоволення, та опустив плечі. Але сам не опустився, а продовжував стояти.

– Їдь, якщо хочеш. Але я ще поборюся, – старий козак сказав це спокійно, без злоби чи образливості.

– Пилипе, знаєш… ти ж насправді розвалюєшся, – Микола хмикнув. Теж без образливості. Але потім, коли продовжив, його голос почав набирати обертів: – Ходиш повільно, та й загалом тримаєшся з напругою. Ти насправді думаєш, що в тебе ще є порох у порохівницях? – чоловік казав вже гучно, і прямо дивлячись в очі співрозмовнику. А ще він нахилився до нього. – То не порох, то пил! – і Пугач різким рухом провів долонею по запиленому столу у напрямку Пилипа – так, що пил зі стільниці піднявся, та закрутився у сонячних променях.

Кімнатою запанувала тиша. Тільки курява метушилася у променях світла, між двома старими друзями.

– Я це для твого благу сказав, – тихо промовив Микола через декілька секунд. При цьому його тіло втратило напругу, та він відкинувся на спинку дивана. Потім похитав головою, та усміхнувся: – Роби як знаєш, друже. Особисто я поїду на Січ. Ні, я дочекаюся тебе. Якщо у тебе щось вийде – я допоможу. Але… ти зрозумів мене.

– Так, – безвиразно кивнув Пилип. – Піду я. Сподіваюся, що ще зустрінемося, – літній чоловік казав сухо, але в його серці не було образи.

Микола побачив це, коли Пилип, перед виходом, коротко подивився на нього.

Після чого старий козак вийшов.

Він пройшов темними коридорами назад, до світла. Потім кивком попрощався із велетом, та вийшов із дверей занепалого будинку на волю.

Пилип похмуро посміхнувся.

Воля.

Він знов опинився на вуличках, що тиснули своєю неволею.

А ще люди, що сірими тінями минали довкола: у брудному одязі, із замурзаними обличчями, худі, та з утомою в очах… якщо багно на його шляху нагадувало дорогу в непогоду, то люди нагадували тих, хто йому зустрівся тією дорогою.

Нещодавно, коли делегація їхала крізь гай трактом, з-за дерев раптово вийшли люди. Дюжина. У брудному одязі, із замурзаними обличчями, худі, з утомою в очах, і нехитрою зброєю в руках.

Як же добре, що ці сотні, тисячі, навіть десятки тисяч бідняків, що існують у нетрях двохсот тисячного міста, не збираються нападати на нього через свою бідність.

І як же погано, що ці десятки тисяч бідняків не нападають на того, хто і є причиною їхньої бідності.

Пилип похитав головою.

Із тими бідняками у нього вийшло домовитися, щоб вони взялися за розум. Тож, товмач піде далі, до інших.

Він не хоче вірити у те, що ті дванадцять бідняків, котрі наважилися вийти проти нього, єдині сміливі вкраїнці в усій Гетьманщині.