Пола Маклейн - Леді Африка

ми з ним виплекали за ці роки?

Поруч зі мною промчав носій у червоній куртці з важкою квадратною валізою, і мене заполонили спогади. Колись о четвертій я дивилася вслід потягу, який віддалявся і віз мою маму геть від мене; здіймалися клуби чорного диму, й відстань між нами щомиті збільшувалася. Лаквет навчилася переживати цю втрату — жити у світі, який змінився з маминим від’їздом, навчилася знаходити краще, долати перешкоди й бути сильною. Де ж тепер та відчайдушна дівчинка? Я не відчувала в собі навіть натяку на неї. І не знала, скільки ще мені потрібно буде пережити, поки повернеться мій батько, якщо він колись повернеться.

Чорний від сажі головний вагон тяжко зітхнув, готуючись до виснажливого шляху. Пролунав різкий свист, і в моїх грудях усе почало вивертатися від болю. Нарешті нічого не залишилося; я мусила піти.

Майже одразу по тому, як я повернулася в Нджоро, уперше за рік почався дощ. Небо потемнішало та вибухнуло невпинною зливою. За два дні випало майже тринадцять сантиметрів опадів, і, коли небо нарешті проясніло й наша тривала посуха скінчилася, все знову зазеленіло. На рівнинах розпустилися квіти всіх кольорів, які лишень можна уявити. Повітря сповнилося пахощами жасмину й цвіту кавових дерев, ягід ялівцю й евкаліпту. Кенія просто спала, ніби сказав нам дощ. Усе, що, здавалося, померло, може відродитися знову — але не «Ґрін Гіллз».

16

а всі роки мого життя серед чагарників я ніколи не хворіла на малярію або на будь-яку іншу лихоманку чи жахливу тутешню недугу. Але тепер мене скосило щось настільки ж серйозне, але йому складно було дати назву. То була хвороба духу. Мені не хотілося ні спати, ні їсти, ніщо не тішило. Все втратило сенс. А Джок метушився навколо мене, сповнений планів щодо нашої ферми й нашої родини. Він викупив батькового млина — останні рештки майна, проданого з аукціону, — й отримав його майже задарма. Чоловік, здавалося, був у захваті від вдалого придбання, але мене вбивала думка про те, що ми наживаємося на невдачі мого батька, що наші володіння зростають на кістках «Ґрін Гіллз».

Усе, що мені залишалося, то це почати займатися кіньми. Я знайшла чорну бухгалтерську книгу, таку саму, як у мого батька, та почала записувати все, що стосувалося щоденного життя стайні: розклад тренувань, години годівлі, заробітну плату конюхів та устаткування, яке потрібно замовити. Створила собі невеличке робоче місце в одному з кутків стайні: лише крихітний стіл, лампа та календар на стіні з обведеними датами наступних перегонів, — так само, як було в батька. Щодня я вставала вдосвіта й ішла на ранкові тренувальні виїзди, втім, цього мені було замало. Дзвін у мене всередині дедалі гучніше бив на сполох. Він будив мене вранці, а іноді й посеред ночі; я відчувала смертельний холод, мене непокоїли думки: «Що я накоїла? Чи можна це якось виправити? Як мені звільнитися?».

У нас із Джоком найчастіше почали траплятися дні непорозумінь. Що старанніше я працювала, то більше йому здавалося, ніби я щось у нього відбираю. Гадаю, він припускав, що я можу хотіти лише того, чого бажає він; що я буду щаслива жити його метою, а не власною. Інколи, по тому, як він забагато випивав, я чула на фонографі мелодію «Якби ти була єдиною дівчиною в світі». Джок придбав цю платівку незабаром після нашого весілля та сказав, що вона нагадуватиме йому наш перший танок. Тоді це здалося мені знаком уваги. Втім, коли ця мелодія звучала тепер, я переконувалася, що виявилася не тією дівчиною, з якою він мріяв одружитися. І я справді не була нею, і так само не знала, що з цим робити.

Натягуючи халат, я пішла в залу, де чоловік, уже добряче напідпитку, не в лад підспівував платівці:

У райськім саду, де лише ми з тобою,

Де щойно зі щастям зустрілись обоє,

Я б вік промовляв тобі ніжні слова,

І очі, і руки твої там творили б дива.

І була б ти єдиною в цілому світі.

— Зранку будеш до біса розбитим. Вимикай це, та ходімо в ліжко.

— Ти зовсім не любиш мене, Берил?

— Анітрохи, — швидко без будь-якого виразу промовила я.

Правда полягала в тому, що коли я порівнювала Джока з батьком або арапом Маїною — чоловіками, якими захоплювалася найбільше, він катастрофічно програвав. Утім, це була не лише його провина. Мені чомусь здалося, що я можу одружитися з абсолютно незнайомим чоловіком і в нас якимось чарівним чином усе складеться добре. Я дала обіцянку так само швидко, як звівся будинок, у якому ми нині жили. Я поквапилася відгукнутися на його пропозицію, але помилилась у виборі.

— Випий кави, або ходімо.

— Ти навіть не спробувала заперечити.

Пісня скінчилася, й платівка зашипіла.

— Ти більше дбаєш про цього пса, — сказав Джок і підвівся, щоб переставити голку на початок.

Мало не за одну ніч Буллер помітно постарішав, а далі захворів на артрит. Він зовсім осліп і оглух, а рухався так, ніби був зроблений зі скла. Батько пристрелив би його, і вчинив би правильно. Але я не могла цього зробити, натомість просто чекала поруч із ним; інколи схиляла обличчя до його вузлуватої голови й промовляла йому слова, яких він не міг чути, — нагадувала, яким хоробрим він завжди був, та й досі залишається таким.

— Він помирає, — відповіла я Джокові, й голос мій затремтів.

Але навіть на межі смерті в Буллера було більше мужності, ніж у мене. Майже цілий рік я прикривалася своїм поквапливим рішенням, намагаючись не думати ні про майбутнє, ані про минуле. Нині те й інше було тут, у цій кімнаті, й жахливий дзвін знову почав бамкати. Я знала, що він не вмовкне, поки я не виправлю те неподобство, яке вчинила, хоч би як це було жахливо. Вибору не було.

— Я хочу поїхати звідси та працювати на Деламера, — швидко сказала я, щоб не передумати. — Там навчуся тренувати коней. Батько запропонував мені це перед тим, як поїхав, і я думаю, це розумний крок.

— Що? В нас є власні коні. Навіщо їхати ще кудись?

— Я поїду не лише через роботу, Джоку. В нас нічого не виходить. Ти знаєш це так само, як і я.

—