П'єр Адо - Що таке антична філософія?

Аврелій, цінні дані про елліністичну філософську традицію збереглись. Ось чому ми змушені будемо цитувати цих авторів, хоча вони вочевидь належать наступній добі.

Східні впливи?

Чи мали походи Александра вплив на еволюцію грецької філософії? Вони, безперечно, сприяли науковому та технічному поступові, географічним та етнологічним спостереженням, які стали можливими завдяки їм. Ми знаємо, що походи Александра уможливили зустрічі грецьких та індійських мудреців. А саме: філософ з Абдерської школи Анаксарх та його учень Пірон з Еліди супроводжували завойовника аж до Інду, а про Пірона розповідають, що він почав цуратися світу після того, як почув слова одного індуса, який говорив Анаксарху, що той не може бути учителем, оскільки буває при царських дворах[283]. У цих контактах, здається, не було справжнього обміну ідеями та протистояння теорій. Щонайменше, ми не маємо жодного очевидного сліду такого. Але греки були вражені способом життя[284] тих, кого вони називали «гімнософістами» та «голими мудрецями». Історик і філософ Онесикрит, який також брав участь у походах і написав про них розповідь одразу після смерті Александра, повідомляє численні деталі про їхні звичаї та про самогубства за допомогою вогню. Грецькі філософи мали враження, що зустріли в особі гімнософістів той спосіб життя, який вони рекомендували самі: життя без умовностей, відповідне чистій природі, повна байдужість до того, що люди вважають бажаним чи небажаним, добрим чи поганим, байдужість, що приносить досконалий внутрішній мир та відсутність тривог. Демокрит, учитель Анаксарха, сам проповідував подібний душевний спокій[285]. Кініки вважали за необхідне зневажати всі людські умовності. Але вони відкривають у гімнософістів цю настанову в її крайньому вигляді. Як скаже стоїк Зенон[286], можливо, з приводу самогубства індуського мудреця Калана, який познайомився з Александром[287], «краще побачити одного індуса, який горить на повільному вогні, аніж абстрактно засвоювати всі аргументи, які висувають щодо страждання». Навіть якщо залишити осторонь подібні драматичні ситуації, давні автори достатньо повідомляють про спосіб життя Пірона, який демонстрував такий рівень байдужості до всіх речей, що не полишає думка, ніби він намагався наслідувати побачене в Індії. Варто також згадати крайній суб’єктивізм Анаксарха[288], який говорив, що живі істоти є не більш реальними, ніж театральні декорації, і що вони схожі на образи, які являються тим, хто марить чи перебуває у стані безумства. Тут можна замислитись про якесь східне джерело, але не потрібно забувати, що його учитель Демокрит[289], засновник Абдерської школи, вже радикально протиставляв реальність у собі, тобто атоми, та суб’єктивні чуттєві сприйняття. Походи Александра, здається, не спровокували великих змін у філософській традиції. Елліністична філософія, насправді, відповідає природному розвиткові інтелектуального руху, що їй передував, вона часто повертається до досократичної тематики, однак загалом позначена сократичним духом. Можливо сам досвід зустрічі між народами міг відіграти певну роль в розвитку поняття космополітизму[290], тобто ідеї людини як громадянина світу.

Філософські школи

Ми вже описували способи життя, характерні для шкіл Платона та Аристотеля. Однак, тут нам ще раз потрібно повернутися до такого дуже своєрідного феномену, як філософські школи Античності, та не забути, що ситуація навчання філософії була тоді глибоко відмінною від системи, що існує в наш час. Сучасний учень займається філософією, оскільки вона є частиною загальноосвітньої програми. Може статися також, що захопившись першим контактом з нею, він бажає скласти іспити з цієї дисципліни[291]. В будь-якому разі, лише випадок визначає, зустріне він викладача, що належить до феноменологічної, чи екзистенціалістської, чи деконструкціоністської, чи структуралістської або ж марксистської «шкіл». Можливо, одного дня він приєднається до одного з цих «-ізмів». Як би там не було, йдеться лише про інтелектуальне переконання, яке не зачіпає його способу життя, за винятком, можливо, лише випадку марксизму. У нас, сучасних людей, поняття філософської школи пов’язане винятково з уявленням про якесь спрямування вчення, якусь теорійну позицію.

Зовсім інакше було в Античності. Жоден університетський примус не спрямовував майбутнього філософа до якоїсь школи, він приходив на уроки до тієї шкільної інституції (scholê), яку обирав, з огляду на спосіб життя, що його там дотримувалися[292]. Навіть якщо випадок приводив його до лекційної зали, він не навертався до певної філософії несподіваним чином, просто слухаючи учителя. Подібне розповідають про Полемона, який після ночі гуляння, вранці увійшов через браваду з компанією гуляк у школу платоніка Ксенократа і, захоплений промовою останнього, вирішив стати філософом, а пізніше сам став керівником школи: це, безперечно, повчальна вигадка, яка, втім, виглядає цілком правдоподібною[293].

Наприкінці IV століття до Різдва Христового майже вся філософська активність концентрувалася в Афінах, у чотирьох школах, заснованих, відповідно, Платоном (Академія), Аристотелем (Ліцей), Епікуром (Сад) та Зеноном (Стоя). Ці інституції залишатимуться живими десь упродовж трьох століть. Насправді, на відміну від тимчасових груп, що формувалися довкола софістів, вони були постійними інституціями не лише за життя їхніх засновників, але й довгий час після їхньої смерті. Різні керівники шкіл, які приходили на зміну їх засновникам, обиралися найчастіше голосуванням членів школи чи призначалися своїми попередниками. Інституція трималася на керівникові школи, і в правовому сенсі школа ніколи не мала статусу юридичної особи[294]. Цей факт чітко проступає у таких цікавих документах як заповіти філософів: ми маємо заповіти Платона, Аристотеля, Теофраста, Стратона, Лікона та Епікура[295], і можемо констатувати, що в цих текстах немає жодного слова про власність школи як такої. Книги, так само як і земельна власність, вважалися власністю керівника школи. Відтак, немає жодних підстав вважати, як це було раніше, що філософські школи задля здобуття статусу юридичної особи повинні були організовуватися як релігійні братства на честь Муз. Насправді, афінське законодавство у галузі прав спілок не вимагало особливого статусу для навчальних інституцій.

Діяльність цих шкіл здійснювалася найчастіше у таких комплексах різноманітного призначення як гімназіуми: Академія, Ліцей, або ж у інших публічних місцях, таких як Stoa Poikilê (Портик), де можна було зібратися, щоб послухати лекцію чи посперечатися. Школа отримувала свою назву від місця зібрання.

Отож, майже завжди, щонайменше до елліністичної доби, існувала єдність школи як напряму вчення, школи як місця, де навчають, та школи як постійної