Yana Letta - Коли хмари пахнуть борщем, Yana Letta

25. Остання ніч перед від’їздом

У селі Ліщин зірки були ближчі. Там не треба було дивитись у небо через вікно дев’ятиповерхівки. Не було міського світла, що глушить небо. Лише тиша. Вітер. І цвіркуни, що грали вечірній концерт, як оркестр прощання.

Саме в таку ніч Андрій лежав у ліжку під вікном і мовчав.

Йому було дванадцять. Ті канікули він провів у бабусі — вперше на все літо. Без батьків. Без інтернету. Без шуму. Але з річкою, рогозами, пирогами з сиром, дерев’яною гойдалкою на подвір’ї, і однією дуже красивою дівчинкою з сусіднього двору, яку він спочатку боявся, а потім — уже не дуже.

Завтра — автобус.
Шоста ранку.
Валіза вже зібрана. Нові кросівки, подарунок від бабусі, акуратно стоять біля дверей. А на вікні — улюблена чашка, яку він забере із собою: «Моя кава — це узвар».

Бабуся вже спить. Кіт — клубком у ногах.
А Андрій — лежить і слухає ніч.

За вікном ледь видно обрис груші. Її гілка качається — точно так, як тоді, коли вони з Мариною ховались від дощу. Вона тоді вперше взяла його за руку. І сказала:

— Як ти думаєш, літо завжди закінчується?

Він не відповів. Бо тоді не знав. А зараз… теж не знає.

Ціле літо — як один довгий день. Без розкладу. Без обов’язкових «зроби уроки» й «не сиди за телефоном». З ранковим запахом кропу на городі. З полуденним сонцем на спині. І вечорами біля річки, коли всі повертались босі, в багні, але щасливі.

А завтра — знову школа. Знову місто. І метро. І дзвінки. І «ти куди подів ключі від квартири?!»

Андрій зітхає. Тихо. Щоб не розбудити кота.
Він дивиться на стелю. І раптом шепоче:

— Це було найкраще літо в житті.

Серйозно. Без пафосу. Без перебільшення.
Бо вперше в житті він був по-справжньому вільний. І сміявся так, що живіт болів. І не думав про те, як виглядає з боку. І просто жив.

О першій ночі Андрій встає. Йде на кухню. Наливає залишок узвару в улюблену чашку. Сідає на порозі. Босий.

І раптом бачить — з сусіднього двору виходить Марина.

Вона теж в піжамі. Теж з чашкою. Теж — мовчить.

— Ти не спиш? — питає вона.

— Не хочу, щоб закінчилось, — відповідає він.

Вони мовчки сидять. І просто дивляться в небо.

Зірки — як діри в ковдрі. А вітром пахне яблуками.
Це остання ніч перед від’їздом.
Але в серці — не прощання. А щось інше. Глибше.

Літо закінчується. Але не зникає.

Воно лягає в спогади. У смак узвару. У запах сіна.
У перший дотик до руки. У зоряну тишу.

І Андрій усміхається. Бо знає —
він ще повернеться.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍