Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати і керувати значною частиною державних і місцевих справ за особистої відповідальності та в інтересах місцевого населення. Конституція і закони мали закріпити за органами місцевого самоврядування власні (самоврядні) та делеговані (державні) повноваження. Місцева влада мала діяти на засадах самоуправління, виходячи з принципу розподілу на представницькі та виконавчі органи в межах законодавчо визначених повноважень.

Первинним суб’єктом самоврядування визначали мешканців відповідного населеного пункту, які обирали членів представницького та голову виконавчого органу. Формування виконавчої структури на рівні місцевого самоврядування мало здійснюватися керівником органу місцевого самоврядування, який обирався б більшістю населення відповідного міста. Адміністрація мала бути підконтрольною і підзвітною представницькому органу.

Контроль за виконанням законодавчих актів і діями органів місцевого самоврядування та забезпечення виконання актів державної влади мали здійснювати призначені державною владою представники (префекти).

Об’єднання посад голів представницької, виконавчої влади та державного контролюючого органу було неприпустимим. Для координації діяльності органів місцевого самоврядування з вирішення проблем регіону мали бути створені регіональні ради, які формувалися б з делегатів від місцевих представницьких органів. Органи місцевого самоврядування мали право на володіння достатніми фінансовими ресурсами для здійснення власних законодавчо визначених повноважень. Суперечки між суб’єктами влади передбачалося вирішувати у судовому порядку[264].

Як випливає з програми Руху, В’ячеслав Чорновіл поділяв ідею на перехідний період формувати парламентсько-президентську республіку, яка тяжіє до сильної президентської влади, водночас наполягав на децентралізації держави, розширенні прав самоврядування, насамперед забезпечення його фінансової основи. Одним із перших кроків на шляху до децентралізації унітарної держави мало бути проведення адміністративної реформи. В’ячеслав Чорновіл не відмовився від ідеї земельного устрою, який мав замінити поділ на області. Така реформа державного устрою, в його баченні, посприяла б демократизації країни, зміцненню громадянського суспільства, зростанню народної ініціативи, а відтак могла усунути небезпеку сепаратистських рухів, авторитаризму тощо.

В’ячеслав Чорновіл продовжував відстоювати принцип децентралізації управління в державі і після ухвалення Конституції України, оскільки це не вирішило остаточно питань розподілу функцій між державними органами влади і представницькими інтересами місцевих громад, а також не створило фінансової бази під місцеве самоврядування[265]. Вже 6–7 липня 1996 року на засіданні Центрального проводу Руху було прийнято ухвалу, в якій стверджувалася важливість прийняття Конституції для здобуття державою політико-правової бази для її легітимного існування, однак нагальними називалися системні реформи, насамперед адміністративна.

Відсутність рішучих дій з боку влади – Президента та більшості Верховної Ради України – у напрямку реорганізації управління державою не давала спокою В’ячеславу Чорноволу. На його переконання, під розмови про децентралізацію відбувалася надцентралізація, а саме концентрація владних повноважень у руках Президента. В Україні формувалася «влада вибраних», блокувався розвиток місцевого самоврядування. У березні 1998 року В’ячеслав Чорновіл писав: «Чи морально під розмовки про „неперспективність“ національної ідеї „розбудовувати“ на теренах Української держави кланову федерацію?»[266] На той час Президент Леонід Кучма загравав із місцевими кланами. Напередодні президентських виборів 1999 року він, шукаючи їхньої підтримки в рамках нової регіональної політики, фактично проголосив курс на федералізацію України. В результаті розподілу повноважень між центром і регіонами останнім передбачалося надати законодавчу ініціативу, яка мала не тільки суто рекомендаційний характер[267]. Таке розширення прав регіонів за тодішньої політичної і соціально-економічної ситуації не сприяло б єдності України, а лише призвело б до зміцнення місцевого кланового сепаратизму. Тому В’ячеслав Чорновіл не міг погодитися з таким підходом.

Питання федералізму України для Чорновола припинило бути актуальним. Він відклав його на невизначену перспективу, а можливо, взагалі відмовився, вважаючи унітарний (або централізований) державний устрій найбільш придатним для розбудови відновленої держави, яка перебувала в непростих внутрішніх і зовнішніх обставинах. Запровадження федеративного устрою не сприяло б зміцненню демократії, адже не було відповідних кадрів для його реалізації. Навіть більше: такий устрій став би на заваді проведенню швидких реформ, яких особливо потребувало українське суспільство. Федералізація призвела б до консервації негативного становища, у якому перебувала українська спільнота, що зазнала серйозних асиміляційних впливів у попередній історичний період.

Російський фактор

В’ячеслав Чорновіл як політик і публіцист у 1990-х роках важливого значення надавав виробленню нових підходів до побудови україно-російських відносин. Зважаючи на неоднозначність досвіду взаємодії республік у межах Радянського Союзу, у своїх публікаціях та виступах він відводив найбільше місця темі налагодження контактів між двома новоствореними державами.

В’ячеслав Чорновіл цікавився історією україно-російських відносин ще зі студентських років. За часів боротьби з радянським тоталітаризмом, перебування в ув’язненні та засланні на території Росії він налагодив тісні зв’язки з багатьма російськими опозиційними діячами. Чорновіл узгоджував і координував із російськими демократичними силами дії в небезпечний для української і російської демократії час спроби державного перевороту в серпні 1991 року. Фактично він щопівгодини телефонував до Московської міської ради, де діяв кореспондентський пункт об’єднання «Демократична Росія», а ще через півгодини – до Верховної Ради Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР), тримав зв’язок і з іншими містами Росії. Спілкувався у телефонному режимі з першим заступником голови Верховної Ради РРФСР Русланом Хасбулатовим, головою Ленінградської міської ради Анатолієм Собчаком, держсекретарем Геннадієм Бурбулісом, працівниками апарату президента Росії Бориса Єльцина. Він надіслав Борису Єльцину та Анатолію Собчаку заяви про підтримку й одержав відповіді з подякою. Завдяки взаємопідтримці й допомозі в новостворених державах вдалося не допустити реваншу комуністичних реакціонерів.

Проте після знищення радянської тоталітарної системи, відновлення Україною незалежності між В’ячеславом Чорноволом і деякими російськими демократичними діячами сталося певне «охолодження» стосунків. Як відомо, російська демократія закінчується там, де розпочинається українське питання. Тому, мабуть, В’ячеслава Чорновола не здивували, хоча й неприємно вразили, заяви людей із оточення лідера російських демократів, президента Росії Бориса Єльцина (та і його власні) щодо територіальних претензій до України чи про самовільне перевезення ядерної зброї з території України до Росії. В оприлюдненій 27 серпня 1991 року заяві Бориса Єльцина, підготовленій його прес-секретарем Павлом Вощановим, було сказано: «Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожної держави і народу на самовизначення. Однак існує проблема кордонів, неврегульованість якої можлива і допустима тільки за наявності закріплених відповідним договором союзницьких відносин. У разі їх припинення РРФСР залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів»[268]. З подібними міркуваннями щодо національного питання В’ячеслав Чорновіл стикнувся в ході спілкування з представниками російської еліти в попередні роки[269]. Частина російських опозиціонерів 1960-х – 1980-х років виявили неприйняття ідеї самовизначення українського народу. Серед тих, хто в 1991 році не зійшов зі шляху демократії в українському питанні на манівці, В’ячеслав Чорновіл називав відому російську опозиціонерку Олену Боннер, співголову руху «Демократична Росія» Юрія Афанасьєва та деяких інших[270].

Після проголошення відновлення незалежності України до Києва негайно прибула російська делегація, серед членів якої були відомі демократичні діячі Анатолій Собчак і Сергій