Максим Іванович Кідрук - Де немає Бога

що тепло дружини більше не зігріває його, та струсив синову руку з плеча. Потому допив віскі, поставив келих на стіл із таким стуком, що Анна й Артем підстрибнули, мовчки підвівся та вийшов з-за столу. На виході з кухні він зачепив ногою пуфик, що причаївся за дверима. Гнівно рохнувши, чоловік ударив пуф удруге, через що той відлетів до протилежної стіни коридору. Влад пройшов до спальні, причинив за собою двері та повалився на ліжко.

Хвилин десять він лежав, заплющивши очі, проте заснути не міг. Сумка стояла поряд, і чоловік, потягнувшись, дістав звідти мобільний телефон. Машинально протерши долонею подряпаний екран, Влад зайшов до галереї та відкрив один із небагатьох, зроблених за час перебування на лінії розмежування знімків. Їхній взвод щойно привезли до Авдіївської промзони, і вони сфотографувалися на тлі двох армійських КРАЗів. Влад наблизив знімок і став роздивлятися знайомі обличчя. З тих, хто стояв обабіч нього, двох уже не було серед живих: двадцятидворічного Гната Калитко на прізвисько Кріт ще в лютому після тижневого запою забрали до лікарні в Запоріжжі, де він за день помер від панкреонекрозу, а Слава Ситник, якого всі називали Лускунчиком, загинув менше ніж місяць тому. Лускунчику було трохи за сорок, родом із Ясинуватої, жив у Донецьку, про те, чим займався до війни та чому пішов на фронт, ніхто не знав. Власне, через похмуру мовчазність вони з Владом і зблизилися.

Чоловік іще більше наблизив фотографію і спробував за виразом обличчя здогадатися, про що думав Лускунчик, коли їх фотографували. Риси дробилися на пікселі, тож зрозуміти що-небудь було важко. Влад пригадав, як за день до злощасного обстрілу із цього самого телефона показував Лускунчикові фотографії сина. У Ситника дітей не було (чи не єдине, про що Владу відомо достеменно), тож він прогорнув знімки із ввічливим терпінням бездітного чоловіка й мовчки віддав телефон. Влад сказав йому — збрехав, як і решті, — що Артем на заробітках у Польщі.

А наступної ночі до посадки поблизу їхніх позицій по-тихому заїхали дві батареї самохідних установок із 14-ї окремої механізованої бригади. Чверть години лупили по заздалегідь визначеній цілі на південний схід від Крутої Балки, а тоді забралися. Уранці лейтенант говорив, що арта розбомбила «Красуху»[54] і що тих «Красух» усього десять на всю російську армію. У цьому місці тканина пам’яті стоншувалася. Влад невиразно пригадував, як по обіді з’явилися чутки, що пушкарі з 14-ї рознесли на друзки не лише «Красуху», що вчорашньої ночі неподалік залізничної станції Ясинувата снаряди — випадково чи навмисно — влучили у вантажівку з бойовиками, яка рухалася чи то до Ясинуватської розв’язки, чи то до позицій за Крутою Балкою, і загинуло щонайменше двадцятеро людей. Обстріл у відповідь почався щойно стемніло. Спершу зачахкали міномети з боку Яковлівки, Мінерального та Спартака, потім долучилася артилерія на всій лінії довкола Авдіївки: упродовж трьох годин бойовики нещадно довбли фільтрувальну станцію, шахту «Бутівка», частину протиповітряної оборони, що колись обслуговувала Донецький аеропорт. Після півночі до арти приєдналися «Гради». Обстріли, то затихаючи, то посилюючись, тривали до третьої ранку, а десь між першою ночі й тим моментом, коли гуркотіння вибухів остаточно припинилося, Слава Ситник вибрався із бліндажа й почвалав через промзону в бік Донецької фільтрувальної станції. Зранку Влад і двоє його товаришів по службі знайшли Лускунчика в полі неподалік дороги на Кам’янку. Як вони його шукали, Влад не пам’ятав. Більш-менш чіткі спогади про той день починалися від тієї миті, як тіло Ситника притягли до промзони. Оглушений і виснажений безсонною ніччю, Влад тупився в нашпиговану свинцем замерзлу плоть, повільно прокручуючи в голові ідіотську думку, що в Лускунчикові тепер стільки металу, що його доцільніше віддати на металобрухт, аніж везти на кладовище.

Відтоді щовечора, підклавши руки під голову, Влад міркував, хто зламається наступним.

Чоловік не знав, чому Лускунчик подався до армії. Навряд чи через переконання, інакше сидів би в окопах ще в липні 2014-го. Вочевидь, щось трапилося, щось достатньо вагоме, аби примусити його перейти лінію розмежування та стати контрактником ЗСУ. Та дошкуляло інше. Влада зачепили синові слова. Яка користь із того, що вони з Лускунчиком п’ятнадцять тижнів скніли в землянках? Хай там що примусило Ситника взятися за зброю, навряд чи він припускав, що на «нулі» здебільшого сидітиме в землі, ховаючись від обстрілів, доки йому не зірве дах і він не вийде зі сховку просто під снаряди. Влад знав, що син помиляється. Не може бути двох правильних суджень, коли йдеться про людське життя — хтось помиляється, а хтось обов’язково має рацію, — і Влад не сумнівався, що правда на його боці, та цілковита неспроможність обґрунтувати цю впевненість не лише на словах, а й у думках дратувала й не давала спокою.

З-перед очей не зникало обличчя Слави Ситника. Мовчазний, завше насуплений, із коротким волоссям і невидимими віями. Ситник ніколи не нарікав і не чекав на допомогу від волонтерів, якщо щось було потрібно, мовчки вирушав до міста й купляв за свої: сковорідку, сокирку, запчастини до генератора.

Влад Янголь сів на ліжку. У грудях застрягло щось нестерпно гостре. Може, Лускунчик не встиг нічого зробити за час, що провів на передовій, але ніхто — чорт забирай, ніхто! — не має права говорити, що він загинув даремно.

Сіруваті очі чоловіка неначе втонули в очницях. Усе своє життя, щось вирішуючи, він терзався сумнівами. Задовго до того, як розпочата всередині нульових Стівом Джобсом цифрова революція докотилася до України, до того як через неї Владові довелося згорнути торгівлю компакт-дисками й відкрити на місці музичного магазина малоприбуткову кав’ярню, його мучило невідступне почуття розгубленості. Роками Владові здавалося, наче він не може осягнути якусь напрочуд важливу істину про життя, істину, яку інші люди в інших країнах засвоюють заледве не з пелюшок, і основне — що за це нерозуміння, за неспроможність навчитися фундаментальним правилам йому доводиться постійно розплачуватися. Це почуття діймало його впродовж чверті століття і пригасло лише тоді, коли він потрапив на фронт. Чи знайшов він там відповіді? Дізнався щось таке, чого раніше не знав? Певна річ, ні. Просто за лічені тижні його перманентна розгубленість — те майже нестерпне усвідомлення відсутності мети, коли відчуваєш, як від тебе віддаляється щось важливе, проте не здатен навіть приблизно збагнути, що саме, — поступилася похмурій і злостивій упертості.

Влад підвівся, перетнув коридор, зайшов до зали. У роті стояв присмак заліза. Його син лежав на дивані, підклавши руку під голову, іншою стискаючи пульт. Анна сиділа у кріслі біля