Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

Покриття її тактичного обладунку підлаштувалося під зелене світло, від чого оперативниця здавалась ельфійкою з пригодницької симуляшки. Виглядала Гая стомленою, під очима накреслились темні півкола.

Вже другу або й третю добу без сну, припустив генерал.

— Поклич Орбаля і Родера, — наказав він Гаї. — Вони десь тут. А потім поспи зо три-чотири години. Думаю, після півночі стане гарячіше.

356 рік

(витяг зі спогадів тіронійської співачки Доу Дай).

[26] Я добре пам’ятаю день, коли сталася Катастрофа. Сьомого квадрарія ми з сестрою приїхали на відбіркове зондування до навчального центру у північному куполі Асканії-третьої. Ми з Фей мріяли працювати на орбітальному підприємстві, але, як завжди, на кожне місце претендувало шість або сім десятків випускників. Тести та кастинги розтягнули аж на п’ять етапів, і кожного разу треба було їздити за двісті кілометрів. Ми дістались до північного купола на експресі, ранок був похмурим — екватором йшов пиловий шторм, і його крило зачепило Асканію. Термінал, коли ми вийшли, здавався чорно-білим від поліцейських. Нам сказали, що підземне сполучення тимчасово блоковане, і до центру нас доправлять на трейсері.

На посадці ми зустріли Уріца з креативного факультету. Він переповів останні новини. Всі якраз обговорювали відречення від трону Сіорана П’ятого та маніфест імператриці Ніони. Уріц сміявся з плаття імператриці, у якому вона оголошувала себе правителькою. Казав, що Сіоран не витримав несмаку благовірної. Плаття дійсно було жахливим — фіолетові та зелені вставки, мікропідсвітка та золоті блискітки у кожній бганці. Й до всього того дзьобате обличчя Ніони, її застиглий погляд. Вона виглядала переляканою на всю голову. Ми так реготали, коли Уріц мавпував правительку, що поліцейські зробили нам зауваження. А трейсера все не було. Пройшла стандартна година, на посадці почали нервуватись і шукати в мережах причини затримки. Фей запанікувала — через запізнення нас могли зняти з конкурсу, і три пройдені етапи пішли б нанівець. Поліцейські брехали, що трейсер затримується через шторм, хоча ми бачили — небо почало жовтіти.

А потім ввімкнули сирени і всім природнонародженим було наказано збиратись в захищених секторах та чекати на евакуацію. Це також виявилось брехнею: ніхто нікого евакуювати не збирався. Директорат Асканії, як потім стало відомо, ще вночі перебрався на орбітальну базу, а куполами залишили керувати шерифів. Ті ж почали робити дурниці: заганяти людей на «галереї безпеки», блокувати зв’язок та перекривати тунелі броньовими плитами.

Нас з Фей і Уріцем загнали на саму верхівку південного купола. «Галерея безпеки» там була з великими оглядовими екранами. Ми побачили дискоїди, що атакували надземні споруди повсталого рудника. Це було жахливе видовище. Розжарена хмара огорнула велику білу вежу, та просто на очах почала плавитись, розтікатись, наче морозиво, покладене на гарячі пластівці. А клони у відповідь пускали ракети і стріляли з кінетиків. Вони збили один з дискоїдів, решта піднялась високо в небо. Відтак одна з ракет потрапила у північний купол. Якраз у навчальний сектор, де нас із Фей мали зондувати.

Від вибуху все завібрувало. Купол розкрився зверху й до самого фундаменту, немов лопнутий кавун. Ми почули бридкий звук, наче хтось шкрябонув металом по склу, і з тріщини вирвалась чорно-червона хмара. На нашій галереї всі дико закричали, якась дівчина — казали, що наркоманка — раптом розігналась, побігла через усю галерею і головою вдарила у керамітові двері — на смерть. В Уріца також почалась істерика. Казали, що його партнер працював у навчальному секторі.

Ми бачили, як північний купол почав руйнуватися, осідати, як люди стрибали з його верхніх рівнів і розбивалися на скелях. У всіх нас була лише одна думка: зараз клони пустять ракету в наш купол і вже ми стрибатимемо з двохсотметрової висоти.

«Нам кінець, — сказала мені Фей. — Навіщо, навіщо ми сюди приїхали».

Тоді ми ще не знали, що клони захопили куполи у Гродії, і наші друзі гинули там набагато страшнішою смертю, аніж люди з північного куполу Асканії-третьої.

Щоб не допустити паніки, старший шериф наказав вимкнути оглядові екрани. Але від того стало ще страшніше. Ми сиділи у галереї, наче у пастці, дивились на темні екрани, тулились одне до одного, плакали і вже не вірили, що залишимось жити. [27]

[28] А потім екрани знову засвітилися. Але не оглядові, а телевізійні. Їх ввімкнули не шерифи, а клони, котрі дістались до комунікаційного центру Асканії. Вони транслювали одне й те ж саме на всі «галереї безпеки» — страти. Вони показували нам, як страчують природнонароджених. Вони робили це у якомусь спортзалі, на тлі тренажерів та бігових доріжок. Вони не ховали обличчя, їм було весело. Для страт вони навмисно відібрали молодих і вродливих. Я й досі пам’ятаю першу з тих нещасних — світловолосу дівчину років двадцяти, яку спочатку ґвалтували, а потім прив’язали до рами тренажеру, металевою трубою переламали їй руки і розтрощили коліна. Дівчина жахливо кричала. Я заткнула пальцями вуха, але все одно чула її крики. Щоб не чути й не бачити, чоловіки на «галереї безпеки» почали ламати екрани та звукові транслятори. Але старший шериф наказав залишити один екран діючим. Він сподівався, що ось-ось комунікаційний центр звільнять і ми почуємо звідти якісь розпорядження.

Ми всі сіли якнайдалі від того єдиного працюючого екрану, намагаючись не слухати й не дивитись. Але невдовзі кілька десятків людей підійшли до екрану і дивились,