Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

10

Андрій

 

— Чорт, чорт, чорт! — вилаявся я й з усієї дурі гепнув кулаком по керму. Машина обурено пискнула, ніби теж була в шоці від того, що відбувається. — Цього просто не може бути!

Я летів на базу, порушуючи всі можливі правила дорожнього руху. Кляті камери фіксації швидкості зараз турбували мене найменше. Хай тільки спробують виписати мені штраф — з такою удачею, може, наступною в квартирі Бритого знайду власного двійника, який їх і оплатить.

Труп, що лежав у квартирі Олега, був не просто шоком. Це був той самий момент, коли реальність дає тобі ляпаса і питає: «Ну що, с*ка, ти готовий?» Я спершу реально подумав, що в мене глюки. Глюки були б краще…

На базі мене зустрів Пашка, глянув здивовано:

— Гром, ти чого тут?

— Швидко в мій кабінет.

Без зайвих питань він рушив слідом. Я влетів у кабінет, ввімкнув комп’ютер, підключив телефон і почав вивантажувати фото з квартири. Пашка стояв збоку, хмурився, а потім зиркнув на екран… і здувся, наче проколотий матрац. Обличчя стало білим, як у пацієнта стоматолога.

— Це ж… Як?

— Та хрін його знає як! — загорлав я й зі злості змахнув усе зі столу.

— Почекай, ти впевнений, що це вона? Може, просто схожа? Ми ж можемо помилятися?

Я повільно повернув голову, палаючи праведним гнівом.

— Помиляємося, кажеш? Ти справді думаєш, що я не впізнаю власну дружину?!

Пашка запнувся. Ну правильно, хто б не запнувся, якби перед тобою стояв розлючений мужик, який тільки що дізнався, що його давно мертва дружина раптом опинилася серед живих, ще й у вигляді свіжого трупа.

— Це якась хрінь, Гром… Це не може бути вона… Вона ж… померла…

— Думаєш, я це забув?! — Я провів рукою по обличчю, намагаючись впорядкувати думки, але виходило погано. Дуже погано. — Як я міг забути, якщо через підозру в її вбивстві я ледь не сів на двадцять років?!

Злість вирувала, мене трусило. Якого біса вона тут? Якого біса вона Ліза? Якого біса вона взагалі ?!

Я міцно стиснув пальці в кулаки. Окей, спокійно. Давай по порядку. Вона була мертва. Я це точно пам’ятаю. Її поховали. Були документи. Були розслідування. Мене ледь не посадили. І от тепер вона лежить у квартирі Бритого й вдає з себе не ту, ким була.

— Дзвони Соломону, — мовив Пашка, голос у нього теж був не надто впевнений. — У нього є люди в поліції, треба дізнатись, що з тілом і чи справді це вона.

Я кивнув, витягнув телефон, набрав номер і, намагаючись не вибухнути прямо в слухавку, пояснив ситуацію. Соломон вислухав, глибоко зітхнув і пообіцяв дізнатися.

Пашка дивився на мене, чекав.

— Що плануєш робити? — запитав Соломон.

—Я вже втягнувся. Тепер це була особиста справа. Буду рити, доки не докопаюся до істини або хоча б до свого психіатра, який підтвердить, що це все просто галюцинації.

— Ти обіцяв допомогти, — нагадав я Соломону.

— Все в силі, — кивнув він. — Ввечері чекай. Після восьмої, бо раніше він не приїде.

— Дякую.

Я відключився, поклав на стіл телефон і кинув на Пашку довгий, задумливий погляд.

— Сам розумієш, зараз це першочергове питання. Все інше — потім. Дізнавайся все, що тільки можна. І знайди людину, яка допоможе покопатись у тій історії з Оксаною. Якщо то був не її труп, тоді хто та жінка? І як їй вдалося три роки ходити по світу, не потрапляючи на очі?

Пашка зітхнув:

— На це потрібен час. Але я дізнаюся, не сумнівайся. До речі, з тобою хотів поговорити Макс. Щось про Бориса.

— Домовляйся.

Пашка кивнув, але не пішов.

— А що з Євою?

Я потер обличчя, наче намагався стерти з нього всі проблеми, але замість цього тільки ще більше роздратувався.

— Вона вдома. Хай поки сидить там.

— Ти їй скажеш?

— Не знаю… — я знову провів рукою по обличчю, намагаючись хоча б виглядати так, ніби думаю. — Все дуже заплутано. Може, краще її взагалі вивезти з міста. Але це треба узгодити з її батьком. А він у Штатах. Телефонам я не довіряю, тому чекаємо. Поки хай буде під наглядом. Так спокійніше.

Поговоривши ще трохи, ми зустрілися з Максом. Нічого нового він не сказав, але хоча б підтвердив, що Олег дійсно збирався вивезти камінці, але не встиг. Тобто той, хто його відправив у світ мертвих, камінці забрав. Виходить, тепер треба просто чекати, поки вони засвітяться.

Я зробив ще кілька дзвінків, зустрівся з потрібними людьми, але все було марно. Все, що я дізнався про Олега, я вже знав. Тому лишалася тільки вечірня зустріч із другом Соломона.

До неї ще була купа часу, тому я вирішив поїхати до Єви. І тільки на півдорозі вперше за весь цей день мене наче током вдарило: як вона там?!

Вона ж теж бачила труп. І цілком могла бути налякана.

Я вперше за довгий час відчув сором. Бляха, я так загруз у власному шоці, що навіть не подумав про те, що відчуває вона.

Я взагалі не звик до таких дівчат. У моєму житті крутилися ті, кому було все одно, аби тільки рахунок у банку був достатньо жирним. Чесно кажучи, я ніколи не хвилювався про чиїсь почуття. Але Єва — інша.

Зовсім інша.

А я повівся як повний мудак.

Сварив себе подумки, поки піднімався сходами. Зупинився біля дверей, натиснув кнопку дзвінка, думаючи, як би вибачитися не дуже тупо.

Ніхто не відчинив.

Я натиснув ще раз.

Ще раз.

Ще.

— Тільки не це… — пробурмотів я, дістаючи телефон.

Набрав її номер, і коли почув у слухавці спокійне «Слухаю!», мені аж легше стало дихати.

Але рівно на пів секунди.

Полегшення швидко перетворилося на чисту лють.

— ДЕ ТЕБЕ ЧОРТИ НОСЯТЬ?! — заволав я так, що ледь не порвав барабанну перетинку собі сам.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍