Ірен Кларк - Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк

Я зітхнула, розвернулася й тимчасово ретирувалася в провулок, доки ці дві професійні балакучки не розійдуться. Через деякий час одна з них нарешті попрямувала геть. Чудово! Настав мій час діяти.

Біля домофона я вже хотіла натиснути «5», але, передумавши, ткнула «3». Дива сучасного світу: двері просто відчинилися, і ніхто навіть не поцікавився, хто я така й що мені треба. Довіра, звичайно, це прекрасно, але не настільки ж!

Я швидко піднялася на другий поверх. Двері п’ятої квартири були прикриті, але не замкнені. Я увійшла, зачинила їх за собою й тут же почула тихий, але злий голос:

— Стояти!

Я завмерла. Але перед тим встигла побачити те, чого краще б ніколи не бачити.

Прямо на порозі вітальні, в якійсь дивній, моторошно неприродній позі, сиділа Ліза. Тобто Ганна. Її руки й ноги були вивернуті так, наче вона не людина, а зламана лялька. А поряд стояв Андрій. І вираз його обличчя змусив мене похолонути. Чоловік був у нестямі від люті.

Він зробив два швидкі кроки до мене, і тут ми почули звук сирен за вікном. Я глянула на нього з жахом, а він мовчки рвонув двері, підштовхнув мене назад у коридор і поволік вгору сходами.

— Спуститися вниз — логічне рішення! — прошипіла я.

— А ми, типу, логічні?

З цим не посперечаєшся. Ми забралися на останній поверх, він смикнув двері горища — і, на нашу радість, вони піддалися. Через кілька хвилин ми вже виходили з іншого під’їзду. Біля нашого місця злочину стояла поліцейська машина, збиралися сусіди, й атмосфера, як то кажуть, загострювалася.

Мовчання тривало рівно до того моменту, поки ми не сіли в машину й Андрій не рвонув з місця. Він мовчав, але я відчувала, що всередині у нього вибухає ядерний реактор злості. Я намагалася бути чемною й не провокувати вибух, але… ну це ж я.

— Це Ліза… тобто Ганна… тобто Ліза… Тобто ти зрозумів, про кого я?

— Я здогадався, — буркнув він.

— І хто її вбив?

— Ти ж не думаєш, що я дам відповідь на це запитання?

— Андрію, все нормально?

— Нічого не нормально, Єво! — гаркнув він. — Надто багато трупів для двох днів!

— А на мене ти чого кричиш?!

— Вибач, це емоції.

— Дуже емоційні емоції, між іншим.

Він глибоко вдихнув, а потім видихнув.

— Я завезу тебе додому. З квартири ні кроку, ясно?

— Але…

— Єво, я зараз не в тому стані, щоб сперечатися.

У мене було ще купа питань, але я приберегла їх на потім. Він провів мене до квартири, дочекався, доки я замкну двері, а потім сів у машину й зник . Я підійшла до вікна, подивилася й видихнула.

Що ж він такого побачив у тій квартирі?