Бернард Шоу - Вибрані твори. Том II

щоб зробити це як належить, треба вбити створіння якесь, щоб умилосердити його, але може, він дасть відповідь Цезареві й без цього, коли ми виллємо йому трошки вина.

Аполлодорій (повертаючи голову, щоб глянути через плече на Ра). Чому не звернутися ось до цього друга з яструбиною головою?

Клеопатра (нервово). Ч-ш-ш! Він почує тебе й розгнівається.

Руфій (флеґматично). Джерело Нілу не в його окрузі, я гадаю.

Клеопатра. Ні, але я хочу, щоб моє майбутнє місто назвав не хто інший, як тільки мій любий маленький сфінкс, бо в його обіймах Цезар знайшов мене, коли я спала. (Вона млосно дивиться на Цезаря, потім коротко звертається до жерця). Вийди. Я жриця і маю владу перейняти в тебе твій обов’язок. (Жрець низько вклоняється і виходить). Тепер викличмо Ніл усі разом. Може, він постукає в стіл.

Цезар. Що? Стуки в стіл? Невже на сімсот сьомому році республіки ще вірять у такі забобони?

Клеопатра. Це зовсім не забобони: наші жерці дізнаються про безліч речей через столи. Чи не так, Аполлодорію?

Аполлодорій. Так, зізнаюся, що я вірю в це. Коли Клеопатра жриця — Аполлодорій побожний. Проказуй заклинання.

Клеопатра. Ви повинні повторити зі мною: «Подай нам свій голос, батьку Ніле».

Всі четверо (тримаючи свої келихи разом перед божком). Подай нам свій голос, батьку Ніле.

Їм відповідає крик людини в смертельному жаху й аґонії. Страшенно вражені, чоловіки ставлять свої келихи й прислухаються. Тиша. Пурпур на небі згущується. Цезар, глянувши на Клеопатру, бачить, що вона виливає вино перед божком, їй очі блищать, вона мовчазно виявляє подяку й обожнення. Аполлодорій схоплюється й біжить до кінця даху, щоб поглянути вниз і прислухатися.

Цезар (пронизливо вдивляючись у Клеопатру). Що це було?

Клеопатра (роздратовано). Нічого. Б’ють якогось раба.

Цезар. Нічого!

Руфій. Мабуть, він ковтнув людину разом з ножем.

Цезар (встаючи). Вбивство!

Аполлодорій (махаючи назад рукою, щоб мовчали). Ч-ш-ш! Тихше. Ви чули?

Цезар. Ще крик?

Аполлодорій (вертаючись до столу). Ні, приглушений стук. Щось, мені здається, впало на берег.

Руфій (встаючи, говорить похмуро, суворо). Те «щось», мабуть, складалося із плоті і кісток, чи не так?

Цезар (здригаючись). Мовчи, мовчи, Руфію! (Він од столу йде до колонади; Руфій іде за ним з лівого боку; Аполлодорій — з другого боку).

Клеопатра (все ще на своєму місці за столом). Ти покидаєш мене, Цезарю? Аполлодорію, ти теж ідеш?

Аполлодорій. Слово чести, найдорожча царице, мій апетит пропав.

Цезар. Спустися в двір, Аполлодорію, і дізнайся, що трапилось.

Аполлодорій потакує головою й виходить тими сходами, якими Руфій піднімався.

Клеопатра. Це, мабуть, твої солдати вбили когось. Що з того?

Ремствування натовпу долинає знизу, з берега. Цезар і Руфій дивляться один на одного.

Цезар. За цим треба приглянути. (Він наміряється йти за Аполлодорієм, коли Руфій зупиняє його рукою в ту мить, як Фтататіта вертається з далекого кінця даху; вона йде, волочачи ноги, з сонною насиченістю в очах і в кутиках рота, що нагадує морду гончака. На мить у Цезаря з’являється підозра, що вона сп’яніла від вина, але не в Руфія: він добре знає, яке червоне вино сп’янило її).

Руфій (тихим голосом). Між цими двома є якась злісна змова.

Фтататіта. Цариця знову дивитиметься на обличчя своєї слуги.

Клеопатра якусь мить дивиться на неї, на її обличчі радісний відблиск її вбивчого виразу. Потім вона обхоплює її шию руками й дико цілує її кілька разів поспіль. Вона зриває з себе окраси й навалює їх на неї. Обидва чоловіки відвертаються від цього видовища, щоб подивитись один на одного. Фтататіта сонно волочиться до жертовника; стає навколішки перед Ра й залишається там, заглиблена в молитву. Цезар підходить до Клеопатри, залишивши Руфія в колонаді.

Цезар (із запитливою серйозністю). Клеопатро, що трапилося?

Клеопатра (у смертельному страхові перед ним, але з найбільшою привабливістю). Нічого, мій дорогий Цезарю! (З болісною покорою й голосом, що майже зривається). Нічого! Я не винна. (Вона любовно підходить до нього). Любий Цезарю, ти гніваєшся на мене? Чому ти на мене так дивишся? Я ж була тут з тобою весь час. Як можу я знати, що там трапилося?

Цезар (роздумуючи). Це правда.

Клеопатра (з великою полегкістю, намагаючись його попестити). Звичайно, це правда. (Він не відповідає на пестощі). Ти, Руфію, знаєш, що це правда.

Ремствування внизу раптом переходить у ревище.

Руфій. Я зараз про все дізнаюсь. (Він іде до жертовника, важко ступаючи, — що в нього є ходою, — і доторкається до плеча Фтататіти). Тепер, хазяйко, ти мені будеш потрібна. (Жестом він наказує їй іти попереду).

Фтататіта (встає й сердито дивиться на нього). Моє місце коло цариці.

Клеопатра. Вона, Руфію, нічого поганого не зробила.

Цезар (до Руфія). Хай вона залишається.

Руфій (сідаючи на жертовник). Дуже добре! Тоді моє місце теж тут, а що трапилося там — ти можеш сам довідатися. Місто немов на ревище перетворилось.

Цезар (серйозно невдоволений). Руфію, є час коли треба коритися.

Руфій. І є час, коли треба опиратися. (Він з твердістю схрещує руки).

Цезар (до Клеопатри). Відішли її.

Клеопатра (майже хлипаючи, бажаючи вмилосердити Цезаря). Так, я це зроблю. Я зроблю все, про що ти попросиш мене, Цезарю. Завжди робитиму, бо люблю тебе. Фтататіто, вийди.

Фтататіта. Слово цариці — для мене закон. Я буду близько, коли цариця покличе.

Руфій (ідучи за нею). Пам’ятай, Цезарю, твій охоронець теж буде близько, коли покличеш. (Він виходить слідом за Фтататітою).

Клеопатра, що посміливішала, коли Цезар скорився Руфієві, залишає своє місце коло столу й сідає на лаву в колонаді.

Клеопатра. Чому ти дозволяєш Руфієві так з собою поводитися? Тобі слід було б провчити його, щоб знав своє місце.

Цезар. Навчити його бути моїм ворогом і ховати від мене свої думки, як ти тепер ховаєш свої?

Клеопатра (її побоювання вернулися). Чому ти це говориш, Цезарю? Далебі, далебі ж я нічого від тебе не ховаю. Ти не по правді поводишся зі мною отак. (Вона притлумлює ридання). Я ще тільки дитя, а ти перетворюєшся в камінь, бо тобі здається, що когось там убили. Я не можу знести цього. (Вона навмисне перестає себе стримувати й вибухає сльозами. Він дивиться на неї з глибокою тугою і цілковитою байдужістю. Вона позирає на нього, щоб подивитись, яке вона справляє враження. Побачивши, що він залишається байдужий, незворушний, вона випростується й вдає ніби змагається зі своїм хвилюванням і ніби приборкує його). Але ось, я знаю: ти ненавидиш сльози; я тебе не потурбую ними. Я знаю, ти