Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

звернути вашу увагу на мою печінку? – звернулася до нього тварина. – Вона, певно, дуже соковита й ніжна. Я місяцями посилено харчувалася.

– Тільки овочевий салат, – з притиском відповів Артур.

– Овочевий салат? – з осудом у голосі перепитала тварина, закочуючи очі на лоба.

– То ти хочеш сказати, – сказав Артур, – що мені не слід замовляти овочевий салат?

– Аякже, – сказала тварина, – я знаю чимало рослин, які ставляться до цього так само негативно. Ось чому врешті-решт вирішили одним махом розв’язати цю заплутану проблему і вивести таку породу тварин, які справді бажають, щоб їх вживали в їжу, і які можуть чітко й відверто сказати про це. І ось я перед вами.

Вона злегка вклонилася.

– Мені склянку води, будь ласка, – попрохав Артур.

– Послухай, – сказав Зафод, – ми хочемо їсти і усі ці балачки не замінять нам їжі. Нам, будь ласка, чотири не дуже підсмажених біфштекси і краще швидше. Минуло п’ятсот сімдесят шість мільйонів років від того часу, коли ми востаннє щось їли.

Тварина звелася на усі чотири ноги і вдоволено гмукнула.

– Напрочуд мудрий вибір, сер, як на мене. Гаразд, – сказала вона, – то я побігла, мені ще треба застрелитися.

Вона обернулася до Артура і підморгнула йому по-дружньому.

– Не турбуйтеся, сер, – сказала вона, – я зроблю це дуже гуманно.

І, похитуючи боками, неквапом подалася до кухні.

Не минуло і кілька хвилин, як з’явився офіціант з чотирма великими паруючими біфштексами. Зафод і Форд без всіляких сумнівів по-вовчому накинулися на них. Тріліан повагалася, зрештою стенула плечима і сама заходилася їсти.

А Артур дивився на свій біфштекс, почуваючись не зовсім добре.

– Агов, землянине, – звернувся до нього Зафод, і той його рот, який у цю мить не був напханий м’ясом, скривився у лиховісній посмішці. – Що тебе гризе?

Знову заграв оркестр.

Усе, що було живого у ресторані, веселилося і балакало. Долинали уривки розмов про те про се вперемішку із запахами екзотичних рослин, екстравагантних наїдків і підступних напоїв. На безконечні милі в усі боки від ресторану всесвітня катастрофа доходила до своєї найвищої точки. Поглянувши на годинника, Макс повернувся на сцену, сяючи сліпучою усмішкою.

– А зараз, леді і джентльмени, – весело щебетав він, – чи усім вам весело у ці чудові останні хвилини?

– Так, – загукали ті, хто завжди викрикують своє “так” у відповідь на запитання клоуна, чи весело їм.

– Прекрасно, – сповнений ентузіазму сказав Макс, – ще й як прекрасно. У той час, коли фотонні шторми збираються у бурхливі хмари навколо нас, готові розірвати на клаптики останні червоногарячі зірки, ми з вами вмостимося зручніше і отримаємо насолоду від того, що, як мені відомо, є особливо непересічним і абсолютно останнім у історії явищем.

Він витримав паузу. Погляд його блискучих очей наче заворожив аудиторію.

– Повірте мені, леді і джентльмени, – сказав він, – після цього уже справді нічого не буде.

Він зробив ще одну паузу. Сьогодні він розрахував час бездоганно. Раз за разом він вів цю виставу, вечір за вечором. Хоча слово вечір не мало жодного значення саме тут і тепер, де час закінчувався. Усі ці вистави були безконечним повторенням останнього моменту історії Всесвіту – для цього ресторан поволі рухався вперед аж за останню межу часу і знову назад. Втім, цей “вечір” проходив вдало – він міцно тримав у своїх худих руках збуджену аудиторію. Він понизив голос. Усім довелося напружити слух, щоб почути його слова.

– Те, що ви бачите, – сказав він, – і справді є абсолютним кінцем, остаточним і безповоротним знищення усього-усього, після чого велична світобудова зникає безслідно. Це той легендарний кінець усього, ради якого ви опинилися тут.

Він ще більше понизив голос. У такій напруженій тиші не наважилася б чхнути навіть муха.

– Після цього, – продовжував він, – уже немає нічого. Порожнеча. Пустка. Забуття. Абсолютно нічого...

Його очі знову засяяли і... здається, він підморгнув.

– Нічого... крім, звичайно, десерту і чудового вибору альдебаранських вин!

Кількома акордами оркестр підкреслив його слова. Ведучий пошкодував, що оркестр не змовчав. Він, митець такого калібру, не потребував допомоги.

Він сам міг грати на почуттях аудиторії, наче на музичному інструменті. У залі полегшено засміялися. І він продовжив виступ.

– Це вперше, – підбадьорливо вигукнув він, – коли вам не треба турбуватися про похмілля, що настане вранці. Бо вже не буде ніяких ранків!

З виразом задоволення на обличчі він оглянув щасливу аудиторію, яка заходилася від сміху. Він кинув погляд на небо, де з вечора у вечір повторювалася одна і та ж історія кінця світу. Але його погляд тривав не більше секунди. Він був упевнений, що там усе відбувається як слід. Так само фахівець покладається на іншого фахівця.

– А зараз, – сказав він, велично походжаючи по сцені, – ризикуючи розвіяти чудове почуття приреченості й нікчемності життя, – я хотів би привітати деяких з наших гостей.

Він дістав з кишені картку.

– Чи присутні тут, – він підняв руку, щоб утихомирити вітальні вигуки у залі. – Чи присутні тут гості Зансельквазарського фламаріонського бридж-клубу, що поблизу сузір’я Вихрової Пустки Кварну? Озовіться, якщо ви тут.

Десь позаду почулися веселі вигуки, але він зробив вигляд, що не чує.

Він роздивлявся навколо, Намагаючись побачити їх.

– Ви з нами? – знову запитав він, щоб викликати голоснішу бурю вигуків.

Йому вдалося це, як і завжди.

– Ага, ось де вони. Гаразд, хлопці, робіть останні ставки – я не жартую. Пам’ятайте, що це дуже поважна хвиля.

Він з насолодою сприйняв сміх у залі.

– А чи з нами також, чи з нами... група другорядних божків з Асгарда?

З правого боку від нього почувся гуркіт грому. Над сценою спалахнула блискавка. Кілька дуже задоволених собою волохатих чоловіків у шоломах підняли свої келихи і привітно закивали Максові.

“Їхні кращі часи уже позаду”, – подумав він.

– Обережніше з блискавками, сер, – попередив Макс.

Вони ще раз повторили свій жарт з блискавкою. Макс усміхнувся до них, міцно стуливши губи.