Донна Тартт - Таємна історія

жили, ніби годинниковий механізм, а щоденна рутина практично не характеризувалася хаосом, що, на мою тодішню думку, був невіддільним від студентського життя: нерегулярне харчування та заняття, походи в пральню-автомат о першій ночі. Існував певний час удень чи вночі, коли Генрі завжди можна було знайти в цілодобовій читальній залі бібліотеки, хай би що відбувалося на світі, або коли ти знав, що марно шукати Банні, бо він на середовому побаченні з Меріон чи недільній прогулянці. (Це як Римська імперія по-своєму продовжила існувати, навіть коли нікого не лишилося правити нею й тим паче зникла всяка причина для цього: левова частка нашого розпорядку не змінилася навіть зі смертю Банні, в ті жахливі дні. Аж до самісінького кінця зберігалися недільні вечері в Чарльза та Камілли, якщо не рахувати дня самого вбивства, коли нікому й кусень у рот не ліз. Сіли за стіл ми тоді аж у понеділок.)

Я подивувався, як легко вони прийняли мене у своє замкнене, візантійське існування. Вони всі настільки позвикали одне до одного, що, здається, моя поява внесла якийсь свіжий струмінь і їх інтригували навіть мої найбільш приземлені звички: захоплення детективами та регулярні походи в кіно, використання одноразових лез для гоління і той факт, що я самотужки стригся, а не ходив до перукаря, ба навіть те, що я час від часу читав газети й дивився новини по телевізору (така обурлива, на їхню думку, ексцентричність притаманна тільки мені; жоден із них не цікавився подіями в широкому світі, і їхнє невігластво у сфері поточної ситуації та новітньої історії деколи приголомшувало. Одного разу Генрі із зачудуванням дізнався від мене, що людина побувала на Місяці.

«Не може бути», — поклав він виделку.

«Це правда», — хором відповіли всі решта, які не стали в ході бесіди піддавати сумніву цей факт.

«Я не вірю».

«Зате я бачив по телеку», — проказав Банні.

«Як же вони туди потрапили? Коли це сталося?»)

Ця група мене й надалі приголомшувала, і я розкривав їх для себе, кожного індивідуально. Так, Генрі знав, що я також працюю допізна, а тому інколи заїжджав до мене глупої ночі, коли повертався додому з бібліотеки. Френсіс, страшенний іпохондрик, котрий відмовлявся ходити по лікарях наодинці, часто тягав мене разом із собою, тож, хоч як це дивно, потоваришували ми саме під час цих поїздок до алерголога в нашому Манчестері або ЛОРа в Кіні. Тієї осені йому пломбували канал (уся процедура зайняла чотири чи п’ять тижнів), і кожної середи він заявлявся до мене, сполотнілий та мовчазний, ми відправлялися в котрийсь із барів у місті й пили аж до третьої години, на яку йому було призначено. Гаданою причиною мого запрошення слугувала потреба відвезти його додому, поки він, одурманений, приходив до тями після наркозу. Щоправда, чекаючи на нього в барі, що був через дорогу від стоматклініки, я доходив до кондиції, яку навряд чи можна вважати найкращим станом для водія.

Найбільше мені подобалися двійнята. Вони ставилися до мене в доброзичливий, не заготований наперед спосіб, завдяки якому я міг думати, що знайомий із ними значно довше. А від Камілли я був просто в захваті. І хоча мені страшенно припадало до вподоби її товариство, водночас при ній я почувався трохи ніяково. Не через те, що вона була недостатньо чарівною або доброю, а від надміру бажання справити на неї враження. Мені завжди не терпілося побачити її й водночас тривожно думалося про наші зустрічі, тож комфортніше я почувався поруч із Чарльзом. Він був страшенно подібний до сестри, імпульсивний, щедрий, але відрізнявся різкішими перепадами настрою. Хоч він вряди-годи й потерпав на тривалі напади пригніченості, та при цьому лишався не менш говірким. Був він у гуморі чи ні, а в компанії з ним це не відчувалося. Ми брали машину в Генрі, їхали в Мен, де він їв свій подвійний сандвіч в улюбленому барі; подорожували до Беннінгтона, Манчестера, канідрому для англійських хортів у Поуналі, де він якось купив застарого для перегонів собаку, аби тільки порятувати його від присипляння. Пса назвали Фрост. Той полюбив Каміллу й тинявся слідом за нею. Генрі цитував довгі абзаци про Емму Боварі та її левретку: «Sa pensée, sans but d'abord, vagabondait au hasard, comme sa levrette, qui faisait des cercles dans la campagne…»[62] Собака виявився не тільки старим, а й нервовим. Одного яскравого грудневого ранку, коли він радісно погнався за вивіркою та стрибнув з ґанку, з ним трапився серцевий напад. Не можна сказати, що це стало для всіх сюрпризом, адже чоловік із канідрому попереджав Чарльза, що пес навряд чи протягне довше ніж тиждень. Але двійнята все одно засмутились і того невеселого дня поховали свого улюбленця в саду на задньому дворику Френсісового будинку, де його тітоньки вже зробили хитромудре кладовище для котиків зі справжнісінькими надгробками.

Той пес любив також Банні. Щонеділі він ходив на довгі виснажливі прогулянки з нами двома за містом, навпростець через огорожі та потічки, болота й пасовиська. Банні й сам душі не чув у таких прогулянках, немов якийсь підстаркуватий цуцик, тому блукати з ним означало тяжко трудитися. Тим паче що іншого товариства, крім собаки й мене, йому було не відшукати. Завдяки цьому я добре вивчив околиці Гемпдена, дороги лісорубів і мисливські стежини, всі заповідні водоспади в околиці та потаємні ставки для купання.

На превеликий мій подив, дівчина Банні, яку звали Меріон, з нами практично не водилася; частково, я гадаю, тому, що він і сам не прагнув її товариства в такі моменти, а також через те, що ми її цікавили ще менше, ніж вона нас. («Їй страшенно подобається тусити зі своїми подружками, — Банні якось став вихвалятися переді мною та Чарльзом. — Вони багато базікають про шмотки, хлопців і всяку таку фігню. Ну, ви розумієте».) Це була дрібна дратівлива білявка родом із Коннектікуту, настільки ж круглолиця й гарненька, наскільки вродливцем міг вважатися Банні. Вона вбиралася по-дівчачому й водночас в одяг, який шокував поважністю: квітчасті спідниці, светри з монограмами, що пасували до її сумочок та черевичків. Час від часу по дорозі на свої семінари я її бачив здаля на ігровому майданчику Дошкільного центру виховання. Він числився якоюсь філією відділення дошкільної педагогіки в Гемпдені; в тутешні ясла та садочок ходила дітлашня з міста, і вона з ними так і займалась у светрах із монограмами, дмухаючи в сюрчок та намагаючись вишикувати їх у рядочок і позакривати всім роти.

Мало хто говорив на цю