Донна Тартт - Таємна історія

В оточенні березового гаю озеро мало яскравий і спокійний вигляд. В очереті зачаївся маленький дерев’яний човник, пофарбований у біле зовні та блакитний усередині.

— Можна покататися? — спитав я, заінтригований.

— Ну звісно. Та ми всі не вліземо — потоне.

Я ще ніколи в житті не плавав у човні. Компанію мені склали Генрі та Камілла: Генрі сів за весла, закасав по лікті рукави й поклав свій темний піджак на сидіння поруч. Пізніше я дізнався, що в нього була звичка впадати в самозаглиблені, повчальні та цілковито самодостатні монологи про все на світі, чим він цікавився в той чи інший конкретний момент: катувелаунів, пізній візантійський живопис або полювання на голови серед мешканців Соломонових островів. У той день, запам’яталося мені, він розповідав про Єлизавету і Лестера: про замордовану дружину, королівську баржу, королеву на білім коні, яка звертається до військ у форті Тілбері, та Лестера з графом Ессекським, що тримали її коня за повід… Змахи весел і гіпнотичне дзуміння бабок вливалися в його академічне просторікування. Камілла, розпашіла та сонна, опустила руку у воду. З беріз зривалися жовті листочки і плавно спадали на плесо. Тільки багато років по тому й за багато миль звідти я натрапив на пасаж у «Безплідній землі»[61]:

Єлизавета і Лестер

Весло до весла

Човен рудозлотен

Мушля золота

Хвиля за хвилею

Берег огорта

За лагідним вітром вниз

Видзвін дзвонів

З білих башт нісся

Weialala Іеіа

Wallala leilala

Ми допливли до протилежного берега й повернулися назад, майже осліплі від гри світла на воді. На ґанку разом із Чарльзом наминали бутерброди з шинкою та грали в карти.

— Хутенько давайте по шампанському, — промовив Банні, — а то вивітрюється.

— Де ж воно?

— В заварнику.

— Пан Гетч не тямився б із люті, якби побачив пляшку на веранді, — пояснив Чарльз.

Хлопці грали в «рибу» — єдину картярську гру, відому Банні.

У неділю рано я прокинувся в тихому будинку. Френсіс віддав мій одяг пані Гетч, аби та його попрала, тому я загорнувся в позичений ним халат, спустився, вийшов на ґанок і посидів на ньому, доки не прокинулася решта.

Надворі було прохолодно й тихо, небо в паволоці особливого білого відтінку, притаманного осіннім ранкам, і плетені з лози стільці просякли росою. Живопліт і сотка за соткою газону були вкриті мереживом павутиння, на яке втрапили росинки й тепер блищали іскорками паморозі. Готуючись до подорожі у вирій, міські ластівки лопотіли крилами й копошилися під стріхою, а десь під ковдрою серпанку, що заслав озеро, чулося різке й самотнє крякання крижнів.

— Доброго ранку! — привітався позаду прохолодний голос.

Схопившись, я розвернувся й побачив Генрі в кріслі на протилежному кінці тераси. Він сидів без куртки, але в усьому іншому — абсолютно бездоганний як на таку безбожно ранню годину. На штанях напрасована «стрілочка», до хрусту накрохмалений білий комірець сорочки. Перед ним на столику лежали книжки й газети, парував кавник з еспресо, до якого притулилася крихітна філіжанка. Крім того, я зі здивуванням помітив прикурену сигарету без фільтра в попільничці.

— А ти рано, — проказав я.

— Я завжди встаю рано. Кращого робочого часу не знайти.

— Чим займаєшся? — зиркнув я на книжки. — Грекою?

Генрі поставив чашечку назад на блюдце.

— Перекладом «Утраченого раю».

— Якою мовою?

— Латиною, — врочисто повідомив він.

— Гмм, — здивувався я. — А навіщо?

— Мені цікаво подивитись, у що все це виллється. Як на мене, то Мільтон — наш найкращий англійський поет. Кращий від Шекспіра. У мене таке враження, що він припустився помилки, коли вирішив складати поезію англійською мовою. Звичайно, він і латиною чимало написав, проте це все ранній його досвід, ще зі спудейських років. А я ж веду мову про його пізнішу творчість. В «Утраченому раю» він сягає меж англійської мови, але мені видається, що жодній мові, позбавленій іменникових відмінків, не вдасться витримати той структурний порядок, який він пробує нав’язати.

Генрі поклав сигарету назад у попільничку. Я дивився на те, як жевріє її кінчик.

— Кави? — запропонував він мені.

— Ні, дякую.

— Сподіваюся, ти виспався.

— Так, дякую.

— Мені тут, наприклад, спиться міцніше, ніж зазвичай деінде. — Генрі поправив окуляри та зігнувся над словником. Його слабкість практично неможливо було помітити, хіба що легкі ознаки втоми, напруження та сутулість плечей, яку я, ветеран на цьому безсонному фронті, одразу впізнав. Раптом мені спало на думку, що це невигідне з погляду зиску заняття — радше метод збути час досвітніх годин, подібно до того як інші безсоньки розв’язують кросворди.

— Ти завжди так рано підводишся? — поцікавився я в нього.

— Майже завжди, — відповів він, не відриваючи погляду від книжки. — Тут красиво, але це вранішнє світло робить більшість вульгарних речей стерпними.

— Я тебе розумію.

Я й справді розумів. Чи не єдиним часом дня, коли я не відчував відрази до Плано, був досвітній ранок, коли вулиці все ще лишалися порожніми, а золоте проміння сонця лагідно торкалося сухої трави, «рабіци» та кущуватих каліфорнійських дубів.

Генрі подивився на мене майже зацікавлено.

— Ти вдома не був щасливим, правда? — спитав він.

Мене його дедуктивний — у стилі Шерлока Холмса — здогад заскочив зненацька. І він усміхнувся з мого дискомфорту.

— Не турбуйся. Ти дуже вправно це приховуєш. — Генрі занурився у своє читання, але тоді знову повернувся до мене: — Розумієш, іншим цього просто не відчути.

У його словах не вчувалося жодної злостивості, жодного співпереживання й навіть ані найменшого зацікавлення. Я навіть не був упевнений, що саме він мав на увазі, зате вперше відчув проблиск чогось цілковито незбагненного для мене раніше: чому він так подобався решті. Дорослі діти (так, я в курсі, що це оксюморон) інстинктивно тяжіють до крайнощів. І молодий учений — набагато більший педант, ніж його старіший еквівалент. І я, сам молодий, сприймав такі тези Генрі дуже серйозно. Сумніваюся, що Мільтон міг би вплинути на мене сильніше.

Мабуть, у житті кожної людини настає такий критичний момент, коли її вдача остаточно усталюється; для мене такою миттю став перший осінній семестр у Гемпдені. Стільки всього лишилося зі мною з того часу, навіть дотепер: вподобання в одязі, книжках та їжі (набуті й, мушу зізнатися, здебільшого по-підлітковому запозичені в решти однокурсників-класицистів) пройшли зі мною всі ці роки. Навіть зараз мені легко пригадати їхній регулярний розпорядок дня, що також став моїм. Попри всі обставини, вони