Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

В повіках горіла ранкова роса,

А в погляді мрійнім блискучих очей

Світилися чари весняних ночей.

— Я юна, прекрасна, я лиш розцвіла,

Для чого, печаль, ти на душу лягла?! —

Ледь чутно шептали до когось вуста,

Як ввечері хвиля ріки золота...

Не докінчив Янчук вірша експромтом, бо дівчина раптом змірила його довгим поглядом і пішла з базарища, прискорюючи кроки, поки й зникла за рогом. Пішов, оговтавшись, і він за ріг, забачив її далеченько, зітхнув і попрямував бульваром у протилежний бік, по путі спиняючись і дописуючи вірша, що виливався у досить пристойний романс.

Правив, редагував, дописував він його і на роботі, і в технікумі та школі, ясно бачачи перед очима циганку, врешті, переписавши начисто, поніс до редакції.

— Ти так постригся, що я й не впізнав тебе, Петре, — зустрів Янчука редактор, в кабінеті якого саме сидів Лесь Гомін. — Як же це ти з такою кучмою розлучився?

— Жарко з чуприною стало, то збавився її.

— Щось приніс нове й варте?

— Приніс, не знаю, чи варте.

— Давай подивимося. «Циганка»? Заголовок інтригує! Я також не байдужий до їхнього роду, — почав мовчки читати. — Це, брате, скажу я тобі, щось! — подав вірша Гомонові. — Подивись, Дмитровичу, ти, бо кажу ж, до циганок, та ще й вродливих, я неспокійний...

— Цілком пристойний романс, я б сказав, навіть непересічний, — Лесь почав читати вголос. — Довірливість, зворушливість, проникливість, щира інтонаційність, широке своє світобачення і особлива мелодика викладу, — віддав він вірша редакторові. — Росте молодь, попри всі заборола, хоч утрат нам, звичайно, не вернути, — сумовито зглянувся він із редактором, мабуть, на знак попередньої їх розмови.

Петро був на сьомому небі від похвал досвідченого літератора, хоч і ховався з тим, боячись виглядати нескромним.

— Чому ж не підписав? — редактор знову переглянув написане.

— Не знайшов пристойного псевдо, сподіваючись, як завжди, на вашу допомогу.

— Коли так настирливо продовжуватимеш підписуватись псевдонімами, — не станеш ніколи відомим!

— Не силуй його, — втрутився неговіркий Гомін. — А ти, хлопче, не журись! Невідомість тепер дає спокій та навіть вижиття!

— Може й так. Пиши «Петро Постригань», як згоден, — порадив редактор.

Янчук старанно вивів псевдо, підписався ще не виробленим підписом, додавши адресу і своє прізвище та ініціали.

— То надрукуєте, Панасовичу? — спитав, ледь стримуючи радість.

— А що твого ми не друкували, хлопче? Ти ж наш власкор на громадських засадах! — кепкував приязно редактор.

— У неділю о дванадцятій ми збираємося в Леоніда Недолі. Як матимеш бажання й змогу, навідайся, — запропонував Янчукові Лесь Гомін, зглянувшись із Савою Панасовичем.

— А пристойно мені буде?

— Маєш наше запрошення, то чого ж? — вклинився редактор.

— Дякую вам обом! Постараюсь бути, — радів Янчук, мимоволі згадавши погрозу Левшина продовжити розмову. — Це ж навпроти драмтеатру й цирку, коло парку Шевченка?

— Там, у дворовому флігелі.

— Недоля його дражнить офіцинами, — докинув редактор.

Кінець тижня пройшов у клопотах: крім сесії й напруги іспитів, Янчук був ще й завантажений роботою. У школі-колонії Петра звали не інакше, як «Карповичем», він був одним із вихователів, обізнаним із усіма тонкощами тамтешнього життя, бо успішно витримав випробувальний термін, довго придивляючись і вникаючи в особливості побуту малих та чималих безпритульних і навіть колишніх злочинців.

Велике цілоквартальне дворище школи-колонії з усіх боків було обнесене парканом із колючим дротом, тяглася вона попід вулицями рядами будівель: гуртожитків, шкільних приміщень, їдальні й поварні, майстерень дерева, металу й шиття, директорської-учительської, гаража, конюшні-стайні, комори тощо, лише клуб та літня веранда-обідня розташовані були посеред двору, засадженого десятками фруктових дерев та трьома розлогими горіхами, порізаного вздовж і впоперек хідниками, прикрашеного кількома круглими квітковими клумбами, за якими наглядали двірники, були тут ще й майданчики для волейболу та інших ігор.

Та найбільше вражали Петра п'ять здоровенних собак, що відверталися від молока й сметани і не хотіли їсти ні м'яса, ні бутербродів із ковбасою, так були загодовані запопадливими злочинцями-вихованцями, яких тут нараховувалось до п'ятисот — від десяти до вісімнадцяти, а то й двадцяти років. Пси були лютими й агресивними до будь-кого стороннього, і попервах Янчукові були з ними непереливки.

На диво всім, а найпаче директорові, Петро швидко знайшов спільну мову з численними вихованцями і став їм як рідний. На відміну від ненависних дітям класово-ворожих «татусів» і «мамусь», Янчук добився для них права покидати територію й повертатись назад у будь-який день і час, чого вони досі не мали ні при яких стараннях.

Своєю участю в загальних іграх і розвагах, душевними розмовами з окремими вихованцями про особисте: ще не забуті жебракування й поневіряння, враження від ростовської колонії й життя «в законі» на Прикубанні, чи вже теперішні навчання одразу у двох закладах, тяжкі заробітки на прожиття — він привернув до себе значну частину дитячого колективу, радіючи з того і дивуючи більшість вихователів та вчителів.

Ще в минулому році для «охвітності» Петро разом із Орестом Модестовичем Жуком вговорив свого однокурсника, правда, на рік старшого за віком, також «поета» і «письменника», на заздрість матеріально забезпеченого Грицька Бойка поступити в дев'яту групу вечірньої школи. Вирізнявся товариш не лише високим зростом, «тичкуватістю» і особливою худорбою, а й гачкуватим кадиком на довгій шиї та дзвінким голосом, що ніяковив своєю соковитістю навіть педагогів. Мешкав Грицько у своєї тітки в місті, а на канікули їздив до батьків у містечко під Вороніжем, куди їх перевели як залізничників.

Із часом Янчук невідворотно мінявся — до невпізнаваності. Воєнком «копитан» Фіма, приходячи до бабусі, помічав і благословляв ті зміни. Утримувана Петром сестра Лідуня, тепер ще й завдяки Хорунжій, Фесі та «копитановій» Гольді, була пристойно вдягненою і взутою. Сам він мав добротну зарплатню і ситне харчування в колонії, тож уже палив папіроси, як дорослий, і на руці носив годинника із квіткою на циферблаті, який, правда, частіше стояв, ніж ішов. Роман Дорошенко, з'їздивши якоїсь неділі в Чигирин, розповів про його успіхи тітці та деяким учителям, то всі просто диву давалися.

— Так не має бути, Павле Оксентійовичу, — заявив якось Янчук директорові сам-на-сам. — Наших вихованців псує розкіш, а інші в цей же час бідують!

— Саме так: у тих, хто має батьків, відбирається, а безбатченкам віддається до зайвини,