Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

class="p1">Кіт кивнув дорогою до виходу. Він не відчував образи на керівника польотів, який мав власні обов’язки, тож Кіт втішився, що не опротестував те, що його відпустили раніше. Понад усе на світі Кітові хотілося закурити сигарету, випити кави та побути на самоті. Також він тішився — оскільки рішення прийняли за нього — тим, що якийсь час побуде подалі від цієї надзвичайної ситуації. Він уже мав досвід участі в багатьох, тож за кульмінацією ще однієї не сумуватиме.

Різні надзвичайні ситуації в повітряному русі виникали в аеропорту Лінкольна, як і в будь-якому іншому, по кілька разів на день. Вони могли траплятися за будь-якої погоди — як у найясніший день, так і під час бурі, як сьогодні. Зазвичай небагато людей знали про такі інциденти, оскільки майже всі вирішувалися безпечно, й навіть пілотам у повітрі рідко називали причини затримок або раптових інструкцій змінити курс чи щось таке. По-перше, їм це не потрібно було знати; по-друге, у радіозв’язку ніколи не було часу на теревені. Наземний персонал на випадок таких ситуацій — аварійні бригади, працівники «швидкої допомоги» та поліція, — як і вище керівництво аеропорту, був завжди напоготові, а їхні дії залежали від категорії оголошеної ситуації. Перша категорія була найсерйознішою, та її рідко оголошували, оскільки вона стосувалася реального зіткнення. Друга категорія означала неминучу загрозу життям або фізичну шкоду. Третя категорія, як зараз, була загальним попередженням надзвичайним службам аеропорту бути напоготові; їхня допомога може або знадобитися, або ні. Для диспетчерів, проте, надзвичайна ситуація будь-якої категорії викликала додаткову напругу й подальші наслідки.

Кіт увійшов до роздягальні диспетчерів, що межувала із диспетчерським залом. Тепер, коли в нього з’явилося кілька хвилин на те, щоб спокійніше все обдумати, він, заради загального добра, сподівався, що пілот «КейСі-135» Повітряних сил та всі інші, хто сьогодні був у повітрі, безпечно дістануться своїх пунктів призначень, незважаючи на бурю.

У роздягальні, невеличкій кімнатці з одним вікном, три стіни були обставлені металевими шафками, а по центру стояла дерев’яна лавка. На дошці для оголошень біля вікна неохайно висіли кілька офіційних повідомлень та сповіщення від соціальних груп аеропорту. Світло лампи без абажура, що звисала зі стелі, здавалося неймовірно сліпучим після напівтемряви диспетчерського залу. Тут більше нікого не було, тож Кіт потягнувся та клацнув перемикачем. На вежі зовні стояли прожектори, тож крізь вікно світла проходило достатньо.

Він прикурив цигарку. Тоді, відчинивши свою шафку, витяг судок для ланчу, який Наталі спакувала йому вдень перед роботою. Поки наливав собі каву з термоса, то думав, чи поклала Наталі йому якусь цидулку до їжі, чи якщо не її, то хоч якусь дрібничку, яку заздалегідь вирізала з газети чи журналу. Вона часто клала щось таке, або і те, й те, з надією, як йому здавалося, що це може підняти Кітові настрій. Наталі дуже старалася для цього, від самого початку його проблем. Спершу використовувала очевидні засоби; потім, коли побачила, що вони не діють, менш очевидні, хоча Кіт завжди усвідомлював — якось відчужено, безпристрасно, — що Наталі робить і чого домагається. Останнім часом вирізок та цидулок поменшало.

Можливо, Наталі також врешті опустила руки. Вони все менше розмовляли, і, бачачи її червоні очі, він знав, що інколи вона плакала.

Кіт хотів допомогти їй, коли помічав це. Але як — якщо він сам собі допомогти не може?

Фотографія Наталі була прикріплена зсередини дверцят його шафки — моментальний кольоровий знімок, який Кіт сам колись зробив. Він приніс це фото сюди три роки тому. Тепер світло зовні осявало фотографію дуже тьмяно, та він так добре її знав, що все одно бачив, при світлі чи без.

Там була Наталі в бікіні. Вона сиділа на камені, сміялася, одну руку тримала над очима, щоб захиститися від сонця. Світло-каштанове волосся розвівалося позаду; на маленькому, квітучому обличчі виднілися веснянки, що завжди з’являлися влітку. Наталі Бейкерсфелд мала зухвалу, грайливу натуру, вкупі з силою волі, й фотоапарату вдалося вловити і те, й інше. На задньому плані було блакитноводе озеро, високі ялиці й кам’яниста оголена порода. Вони тоді поїхали на відпочинок автомобілем до Канади, прогулятися між Галібартонськими озерами, й тоді вперше їхні діти, Браян і Тео, залишилися в Іллінойсі, з Мелом та Сінді. Той відпочинок був одним з найщасливіших періодів у житті Кіта з Наталі.

Можливо, думав Кіт, непогано отак це сьогодні згадувати. За фотографією сховався складений аркуш паперу. То була одна із записок, про які він думав, з тих, що Наталі час від часу клала йому до судка з ланчем. Цю вона написала кілька місяців тому, й чомусь він зберіг саме її. Хоча Кіт знав, що там написано, він витягнув папірець та підійшов до вікна, щоб прочитати. Це була вирізка із журналу новин, а знизу кілька речень, виведених почерком його дружини.

Наталі мала дуже багато дивних інтересів, деякі дуже широкі, що ними вона завзято хотіла зацікавити Кіта і хлопців. У цій вирізці йшлося про експерименти американських генетиків. Людську сперму, було там сказано, тепер можна швидко заморозити. Її клали до глибокої заморозки, де вона могла зберігатися в хорошому стані вічно. Якщо цю сперму розморозити, то можна використовувати для запліднення жінок у будь-який час — чи одразу, чи за багато поколінь.

Наталі написала:

Ковчег був би на 50 відсотків меншим,

Якби Ной знав про замерзлих сперматозоїдів дещо;

Виявляється, можна мати десятки дітей

Просто під покровом холодильника дверей.

Я рада, що на нашу долю

Кохання та пристрасті випало вволю.

Тоді вона ще намагалася; безнадійно силкувалася повернути їхні життя… і її, і його; і їхньої сім’ї… на той шлях, яким вони йшли раніше. Кохання та пристрасті випало вволю.

Мел також долучився, об’єднавшись силами з Наталі, щоб спонукати свого брата виборсатися від припливу страждань та депресії, який цілком охопив його.

Навіть тоді якась частина Кіта хотіла відповісти. Викликати з якогось темного закутка свідомості хоча б іскру духу, яку він шукав, щоб відповісти на їхні потуги своїми; щоб відповісти на їхню любов своєю любов’ю. Та ці зусилля зазнали краху, як він і передбачав, бо всередині не залишилося жодних почуттів чи емоцій. Ні тепла, ні любові, ні навіть гніву, які можна було б розпалити. Тільки холоднеча, докори сумління та всеохопний відчай.

Наталі вже усвідомила, що все марно; цього він був певен. Саме тому, як підказували йому підозри, вона плаче десь, де ніхто не бачить.

А Мел? Мабуть, Мел також здався.