Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

ГЛАВА 6.1. Корисні спогади

 

Сині очі-намистинки вимогливо дивилися на мене, немов очікуючи якоїсь реакції. Можливо, варто було заахати і заохати, висловлюючи подив, захоплення, благоговіння. На жаль, у нашій компанії лише одна людина не знала, які на вигляд сови, і це була не я. Ну а пояснювати зарозумілому аристократику, в чому різниця між благородним птахом магів та істотою, що нерухомо сиділа в просторій клітці, не хотілося.

– Ти так крутилася, що заклинання знерухомлення ослабло раніше, ніж Мела все підготувала, – шепотів мені Ферн. – Ні, не знімай амулети – болю ти зараз не відчуваєш, але від внутрішньої кровотечі краще перестрахуватися. І не витріщайся на дворянина, бо дірку протреш!

– Бач, балакучий який! – моє задоволене бурчання не могло нікого обдурити, принаймні з тих, хто був у курсі наших із ним стосунків.

Я ніби купалася в променях щастя. Ферн нікуди не зник – це перше. Мені вдалося уникнути смерті – це друге. Хоч за нами, всупереч побоюванням чаклунки, ніхто не гнався, сам факт того, що ми покинули стіни державної лікарні, був третім пунктом радості.

Спалах довіри, що виникла внаслідок невідкладної спільної справи (мене), згас швидше, ніж доходяга-кінь витяг повіз із нерівного путівця на тракт. Під шкіряним навісом, на дірки в якому були нашиті промаслені шматки тканини, знову панувало пригнічене мовчання, яке злегка розбавлялося мимренням демона. Навіть зазвичай балакуча Ів витала десь далеко і лише зрідка питала, як я почуваюсь.

Холод пронизував до кісток. Незважаючи на багато ковдр і курток, накинутих на плечі, суглоби безперервно нили, як у старої бабці на мороз, пальці перетворилися на лід, зате обличчя палало. Стримувати стукіт зубів ставало все важче. Я ніколи не знала ні хвороб, ні травм, тож і не вірила, що людині може бути настільки зле. Але мої супутники вважали, що нічого незвичайного в такому стані немає.

– Трохи піднялася температура, – винесла вердикт Мела, помацавши мій лоб. – Напевно, ти застудилася в лікарні… Якщо до ранку не пройде, спробуємо що-небудь придумати. На заїжджих дворах знайдеться хоча б оцет.

На цьому цікавість обох сестер до моїх мук випарувалась. Я подумки обурилася («Застуда? У мене? Та я босоніж на сніг вибігала! Це все чари!»), трохи побурчала щодо черствості людей, які поділяють хвороби на важкі й ті, що не заслуговують на увагу, щільніше закуталась у ковдри і, підозрюю, задрімала. Мірне базікання Ферна, що здумав просвітити мене щодо температури людського тіла, причин її коливання і можливостей молодого сильного організму повернути все до норми, навіювала сон краще за колискові.

Засинаючи, я чомусь згадала, що Атайю Тавеннську ніколи не заколисували. Досі це здавалося достоїнством, якого бракує благородним квіточкам, що не можуть заснути самостійно. Але дивлячись на Ів, яка схилила голову на плече Мели, я відчула легкий укол заздрості. Про деякі речі мені не було відомо нічогісінько. Погано це чи ні, я не знала, проте гіркота всередині мене говорила про те, що не все в моїй душі так добре, як хотілося б.

Зовні щось глухо впало, повіз різко сіпнувся вбік і зупинився. Я розплющила очі й зустрілася поглядом з Мелою, що сиділа навпроти.

– Приїхали, – уїдливо промовила вона, залишаючись на місці.

Я заворушилася, щоб виплутатись із ковдр. Страшенний холод змінився нестерпною спекою, і мені не терпілося відчути свіжу прохолоду.

– Спокійно, бабцю! – дбайливо смикнув мене демон. – Зараз знову почнеш трястися. Стільки років живу з тобою, а ніяк не зрозумію, чи то ти думати не вмієш, чи не хочеш…

– Сам такий, дрібното. – Морозне повітря пройшлося по шиї, і я знову застукала зубами. – Хіба ти не бачиш, я вкутуюся краще… Осінь, якщо ти не помітив!

– Хоч очі залиш, цибулино, – хмикнув він. – І спробуй задрімати. Ми тут застрягли надовго.

Застрягли? Ех, я не з чуток знала про розмиті осінні дороги, розбійників, вовчі зграї та іншу «романтику» подорожей. Але цей рік видався сухим (дрібний дощ, що не припинявся з вечора, – зовсім не те), грабіжників один вигляд нашого транспортного засобу змусить сором’язливо відвести очі, а до голодних снігових буранів щонайменше місяць.

Полог прочинився, впускаючи насупленого баронського синка, від якого аж віяло вогкістю. Схоже, навіс над місцем кучера захищав від негоди поганенько.

Похмуро глянувши на присутніх і справедливо розсудивши, що спроба втиснутися на сидіння біля сестер буде розцінена як боягузтво, Артан відіпхнув убік ковдру, що спала з мене, і сів поруч.

– Нога, – пискнула я, не встигнувши посунутися.

– Та нічого їй не зробилося. – Він неохоче продемонстрував розірвану штанину. – Подумаєш, упав…

– Моя нога! Злізь із неї!

Опухлі очі аристократика втупились у мене, ніби не вірячи.

– Ти ж без своєї подушки кістлява як смерть, – прохрипів він. – Не наривайся, голото.

– Я сиджу посередині сидіння! – Можливо, в іншій ситуації я й стерпіла б, але коли ще випаде можливість покомандувати високошляхетним?

Сильний поштовх відсунув мене до самої стінки. Якби не дерев’яний бортик, я напевно б прорвала шкіряний навіс і опинилася б на землі.

– Так краще? – грубий тон ясно давав зрозуміти, що відповідь зайва.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍