Емі Хармон - Що знає вітер, Емі Хармон

Він був не набагато старший за Оїна. Оїн сумуватиме за малим. Вони кілька разів гралися разом. Пейдер наполіг на тому, щоб розвіяти попіл хлопчика над озером. Кремації почали віддавати перевагу, щоб зупинити поширення хвороби. Позавчора Пейдерів човен прибило до берега з дромагайрського боку озера. Еймон Доннеллі знайшов човен, але Пейдера там, на жаль, не було. Він не повернувся додому, і ми боїмося, що його забрало озеро. Тепер сердешна Поллі геть сама. Довкола забагато смутку.

Т. С.

Розділ 8

Маска

«Я хочу знати, що там є:

Обман? Кохання?» —

«То з маскою ум заграє

Та будить сподівання…

Не на єство моє»[23].

В. Б. Єйтс

Я не знала напевне, чи Томас послав Бріджид, чи вона сама на це зважилася, та два дні по тому вона притупала до моєї кімнати й оголосила, що мені час підвестися й одягтися.

— Коли ти не повернулася з Дубліна, я поклала твої речі в оту скриню. І зберегла Декланові пожитки. — Голос її урвався, і вона поспіхом закінчила: — Не сумніваюся, що ти впізнаєш свій одяг. Його небагато. Лікар сьогодні відвідує пацієнтів у Слайґо. Він сказав, що по інші потрібні речі відвезе тебе до крамниць.

Я радо закивала й обережно злізла з ліжка. Я видужувала, та рухатися без болю ще довго не зможу.

— Ти із цим волоссям схожа на циганку, — різко заявила Бріджид, оглядаючи мене. — Треба буде його підстригти чи заколоти. Люди думатимуть, що ти втекла з божевільні. Але ти й хочеш, щоб вони так думали, еге ж?

Знітившись, я спробувала пригладити свої темні кучері. Уявити себе з високою зачіскою під «дівчат Ґібсона»[24], що її носила Бріджид, я не могла. Я не знала, чи була тоді така мода, та дотримуватися її не мала наміру. На одній зі світлин у Енн було волосся до підборіддя, що м’яко закручувалося довкола її обличчя. Уявити себе в такому стилі я теж не могла. Надто вже кучеряве в мене волосся. Якщо ж його не стримуватиме вага завдяки чималій довжині, воно буде страшенно пухнасте. Що ж до заяви Бріджид про божевілля, то ця ідея була непогана. Якщо люди думатимуть, що я з’їхала з глузду, вони справді захочуть триматися подалі.

Бріджид невдоволено буркотіла далі так, наче мене не було в кімнаті.

— Ти з’являєшся нізвідки — ще й не просто так, а з пораненням, — у чоловічому одязі, і чекаєш, що ми приймемо тебе з відкритими обіймами.

— Я нічого такого не чекала, — відповіла я, та вона зігнорувала мене й відімкнула скриню під переднім вікном маленьким ключем, який дістала з кишені фартуха. Підняла кришку і, задоволена тим, що у скрині лежать саме ті речі, які вона пам’ятала, розвернулася до виходу з кімнати.

— Гадаю, найкраще було б, якби ти дала Оїнові спокій. Він тебе не пам’ятає, а ти лише засмутиш його своєю забудькуватістю, — владно кинула вона через плече.

— Я так не можу. — Я заговорила, ще навіть не усвідомивши, що ці слова в мене на язиці.

Бріджид крутнулася в мій бік, притиснувши руки до свого фартуха.

— Можеш. І так буде, — наполягла вона холодно й категорично, і я мало не здалася.

— Ні, Бріджид, — тихо сказала я. — Я проводитиму з ним якомога більше часу. Не намагайся тримати його подалі. Не роби цього. Я знаю, що ти його любиш. Але тепер я тут. Будь ласка, не роби спроб тримати нас нарізно.

Лице в неї скам’яніло, очі скрижаніли, а губи стиснулися так щільно, що в них геть не зосталося м’якості.

— Ти дуже його любила. Бріджид, він гарний хлопчик. Дякую за все, що ти зробила. Я ніколи не зможу висловити, як глибоко тобі вдячна, — запевнила я, і мій голос благально затремтів. Але вона повернулася, начебто геть не зворушена, і гайнула з кімнати.

Її гнів добре відчувався, а біль і образа були не менш реальні, ніж моя рана. Я муситиму постійно нагадувати собі, що той гнів — не мій тягар, хоч він і спрямований на мене.

Я подибала коридором до ванної, вмилася, почистила зуби й зачесалась, а тоді повернулася до своєї кімнати й до скрині, яка там чекала на мене. Перебрала її вміст, жадаючи звільнитися від нічної сорочки, вдягнутися й покинути кімнату, у якій знемагала десять днів.

Я одягнула через низ довгу темну спідницю й спробувала її застебнути. Пояс у неї був затісний, а може, то просто я занадто розпухла. Я зняла спідницю через ноги й пошукала у скрині білизну. Трусики, що були на мені, коли Томас витягнув мене з озера, були вологі через те, що я напередодні випрала їх у раковині. Решта мого одягу була охайно складена на верхній полиці невеличкої шафи, а дірки від кулі на ньому — вправно зашиті. Навіть до сьогодні я думала, чи не вдягнутися в нього, та я знала, що незвичність цього вбрання приверне до мене ще більше уваги й провокуватиме запитання, відповіді на які краще тримати при собі. Я витягнула жакет до стегон із товстим поясом на талії, широким комірцем і трьома великими ґудзиками спереду. Під ним лежала спідниця до щиколоток найтьмянішого брунатного кольору, який я коли-небудь бачила. Я знайшла в пошарпаній коробці брунатний шовковий капелюшок, прикрашений побляклою стрічкою, такою ж брунатною, і вирішила, що всі ці речі раніше носили разом.

Під коробкою з капелюхом було заховано пару черевичків на низьких підборах, із потертими носаками й підошвами. Я зуміла запхати в них ноги й зраділа, що мені в них доволі зручно, тож не ходитиму боса. Однак нагнутися, щоб їх зав’язати, було мені несила. Тож зняла черевички й продовжила дослідження.

Я витягнула штуку, яка могла бути лише корсетом, і здригнулася з жаху та захвату, побачивши на ньому кісточки, зав’язки й повислі пряжки. Я обгорнула ним талію, і він сів на ній, розчахнутий, наче широкий браслет. Його краї трохи не сходилися. Вгорі він злегка розширювався, утворюючи поличку для грудей, а між ними стирчав, наче трояндовий бутон, пом’ятий жмуток стрічок.

Корсет опускався нижче спереду та ззаду і злегка підіймався з боків, надаючи стегнам свободу руху. Ремінці, що бряжчали спереду і ззаду, явно були призначені для прикріплення до довгих панчіх. Але що жінки носили під ним? Мене розсмішило, що я одночасно вдягнена в таку старомодну річ, як корсет, що так обмежує рух, і