Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

водив котильйони, затьмаривши всіх бальних кавалерів з вищого світу? Хіба не він блискуче вальсував і так чарівливо вів світські бесіди, що родичі, які спершу не толерували бідного унтерофіцера, змушені були уклінно його запрошувати на бали, бо юні дами не могли веселитися, якщо там не було цього красеня?

Хіба не йому так неймовірно щастило в грі, що він забезпечував себе коштами на всю стокгольмську зиму й жив на широку ногу, ніби якийсь гвардійський лейтенант? Хіба не він спілкувався «за панібрата» з графами й баронами, яких перевершував елегантністю та шляхетністю? Хіба не він грав одного вечора роль першого коханця в аматорській виставі в адмірала Вахтенмайстера й так запально виконав свої куплети, що наступного дня у його поштову скриньку впали двадцять любовних цидулок? Хіба не він першим проїхав столичними вулицями у розцяцькованій срібними дзвіночками кінській збруї? Хіба не його знав увесь Стокгольм, а при появі чи то в Королівському саду, чи на Бло-Портені, в опері чи в вуличній юрбі, всі перешіптувалися: «Гляньте, це Красеньфельдт! Ах-ах-ах, онде Красеньфельдт!»

Хіба не він після тієї фантастичної зими в Стокгольмі вів таке ж розкішне життя у Карлстаді та, зрештою, усюди, де з’являвся? Хіба не він разом з приятелями, унтерофіцером Селльбладом і барабанщиком Тюберґом у ролі денщика, подався у Ґьотеборґ, видав себе за фінського барона і два тижні, балакаючи шведською з фінським акцентом, різався у карти з юними синками багатих гуртовиків? Хіба не він був тим єдиним унтерофіцером, який танцював з гордовитою графинею в Апертіні і який так захопився красунею мамзель Відерстрьом, коли вона співала арію Преціози в театрі Карлстада, що викрав її і був би завіз аж у Норвегію, якби в Арвіці втікачів не перехопив її театральний директор?

Хіба не він, зрештою, приїхав у Сюнне до капітана Вестфельта з Анґерсбю у ролі ад’ютанта й умить розворушив молодь у долині Фрюкена? Коли ще тут влаштовували такі пишні благочинні бали й такі веселі різдвяні свята, і банкети з раками, і романтичні прогулянки до місць, звідки відкривалися чудові краєвиди? Хіба не на нього, як на героя зі сторінок книжок, замріяно дивилася дружина капітана, яка весь час лежала на дивані, читаючи романи? Хіба не він марився її юним донькам у перших любовних мріях? А як було в сусідній садибі, у Морбацці, де підростали гарненькі доньки? Хіба могли вони встояти перед кавалером, який управлявся зі щипцями для завивки волосся так само майстерно, як з гітарою, і над світлими кучерями якого сяяв ореол любовних пригод?

Унтерофіцер Вакенфельдт їде вгору й вниз пагорбами, а єдиний дзвоник теленькає так тихенько, мовби навіть жалібно. Колись, у часи його слави й розцвіту сил, шістдесят срібних дзвоників на кінській збруї дзвеніли голосно й бадьоро, ніби засвідчуючи його тріумф і попереджаючи про наближення звитяжця. Тепер, коли залишився один-єдиний дзвоник, його дзенькіт повідомляє лише про приїзд чоловіка, щастя й радощі якого давно в минулому.

Унтерофіцер бреде вслід за своїм старим конем Калле, який, на диво, такого надзвичайно маленького зросту, що всі оглядаються на нього. Зате ніхто не звертає уваги на його господаря.

У заїжджому дворі в Ґюннарсбю двоє дівчат набирають воду з криниці. Унтерофіцер хвацько ляскає батогом і, за давньою звичкою, звабно усміхається, але дівчата байдуже ковзають по ньому поглядом, не впускають від захоплення повні відра з рук, не дивляться схвильовано вслід з розпашілими щоками.

Унтерофіцер фон Вакенфельдт ляскає коня батогом. Він не дурень. Знає, що його волосся посивіло, а обличчя помережане зморшками, вуса поріділи й стирчать сторч; одне око з сірим більмом катаракти, друге ж, проопероване, спотворене товстою лінзою окулярів. Він знає, що постарів і втратив колишню привабливість, однак вважає, що людям не варто забувати, яким він був у минулому.

Він знає, що тепер змушений тулитися у двох кімнатках, які орендує на хуторі в парафії Великий Кілс. Він знає, що має у своїй власності лише коня, двоколісний повіз, бігові санчата й трохи убогих меблів. Знає, що з усіх підлеглих у нього зосталася одна сварлива служниця, та все ж вважає, що людям не слід забувати: він — ​той, що колись був знаменитим на весь Вермланд Красеньфельдтом.

Він сидить в санях у старій вичовганій шубі та ще більш вичовганій тюленевій шапці, у грубих рукавицях, щоб вберегти від холоду хворі руки, хоча подагричні вузли важко приховати навіть у рукавицях. Та все ж це саме він тримав в обіймах багатьох-багатьох красунь. Цього в нього не забрати. Хто ще в тутешніх краях прожив таке життя, як він? Кого ще любили так, як його?

Він стискає уста й каже, що ні про що не жалкує. Якби ще раз довелося починати спочатку, прожив би життя так само. Він сповна насолодився усім, що дарувала чоловікові юність і врода, і сила. Життя щедро винагородило його пригодами й коханням.

Можливо, тільки в одному-єдиному вчинку розкаювався унтерофіцер Вакенфельдт. Не треба було йому одружуватися з Анною Лаґерльоф, найшляхетнішою з усіх жінок, які траплялися на його життєвому шляху. Він кохав її понад усе. Але не треба було одружуватися з нею.

Чи годиться Красеньфельдтові поводитися сумирно, мудро управляти своїм маєтком, не спокушаючись здобути багатства легшим і веселішим способом? Він, звичайно, обожнював дружину, але ж це не причина думати, що можна обожнювати лише її. Хіба він міг змінити свою натуру лише тому, що одружився? Хіба не завдяки грі та коханню здобув собі славу?

Так, він шкодував, що одружився. Не для нього така дружина. Він готовий визнати, що не був її гідним. Вона прагнула працьовитості, ладу в усьому, спокійного добробуту. Щосили старалася створити домашній затишок, як у батьків у Морбацці.

Дехто скаже, що побиватися треба не через одруження, а через те, що не зміг вберегти свою кохану від розчарувань і прикрощів. Коли ж Анна фон Вакенфельдт не витримала й померла після сімнадцяти стражденних років у шлюбі, на нього навалилися усі можливі біди. Кредитори забули про пощаду й забрали дім. Довелося покинути гру, бо він програвав, щойно взявши до рук карти. Звідкись взялися подагра й катаракта. Голова посивіла, ще й шістдесят йому не виповнилося, спину скорчило. Він став безпомічним, підсліпуватим злидарем. Він не страждав би так, якби жила його добра, кохана дружина.

З її відходом він втратив коло спілкування. Нікого не цікавило, живий він чи вже вмер. Ніхто не кликав у гості. Здавалося, що люди терпіли його тільки через дружину. Тепер, коли він тужить за сміхом