Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

на вулик. Напевно, щойно вийшла з якогось світського клубу чи бару, про які так люблять писати газети. Якби вона досі була жива, то, напевно, й зараз — уже в окулярах — прикрашала сторінки тих часописів, які гортав Локвуд. А я б її ненавиділа.

Проте все було не так. У моїй пам’яті спливало інше обличчя — безоке, висохле й заткане павутинням, що визирало з-поміж цеглин. Мене огорнув смуток.

— Так, — промовила я. — Це вона.

— Чудово, — тільки й спромігся відповісти Джордж.

— Тут сказано, що її будинок оглядали, — пробурмотіла я. — Мабуть, не дуже старанно.

Ми стояли біля стола й дивились на фотографію та давно забуту, п’ятдесятилітньої давнини, газету.

— Хай там хто заховав її тіло, він зробив це якнайкраще, — сказав нарешті Джордж. — До речі, не забувай: це сталося ще до значного поширення Проблеми. Ось чому вони не викликали екстрасенсів.

— Але чому привид не з’явився відразу? Чому минуло стільки часу?

— Можливо, в будинку було забагато заліза. Самого вже залізного ліжка в кімнаті вистачило б. А Гоупи могли зробити ремонт, поміняти меблі — й таким чином знову вивільнити Джерело.

— Вони давно переробили цю кімнату, — зауважила я. — Перетворили її на кабінет.

— Будь-що це вже не має значення. — Джордж зняв окуляри й протер їх краєм своєї футболки.

— Пробач, Джордж. Ти казав правду. Нам слід було дочекатися тебе.

— Дурниці. Я просто мав вийти раніше, щоб приєднатися до вас. Але ввечері так важко спіймати таксі...

— Я просто божеволію від того, що він не телефонує. Страшенно хвилююсь. Сподіваюся, що з ним усе гаразд.

— З ним і справді все буде гаразд. А от я розлютився й копнув цей гарбуз... Як гадаєш, я його понищив?

— О, він нічого й не помітить. Просто поклади його назад на полицю.

— Умгу. — Він знову начепив окуляри й поглянув на мене. — Мені так жаль, що ти розтягла собі руку.

У нас із Джорджем не було звички жаліти одне одного. Проте зараз мене більше здивувало обличчя привида в склянці, яке то зникало, то з’являлося знову з виразом невимовної огиди.

— Цій штукенції не чути нас? — запитала я.

— Через посріблене скло — ні. Ходімо нагору. Я приготую тобі попоїсти.

Я рушила крученими сходами, кинувши наостанок:

— Тільки спочатку вимий усе як слід. Це забере в тебе трохи часу.

* * *

Так і сталося. За цей час я встигла прийняти душ, перевдягтись і знову зійти вниз на кухню. Джордж уже чекав на мене з тарілкою яєчні з шинкою. Я ледве встигла прилаштувати свій перев’язаний лікоть на столі і взяти сіль, коли в двері подзвонили.

Ми з Джорджем перезирнулись. І вдвох побігли до дверей.

Там стояв Локвуд.

Його пальто подерлось і обгоріло, комір сорочки розірвався. Обличчя було геть подряпане, щоки позападали, яку хворого, що тільки-но підвівся з ліжка; лише очі блищали, як і раніше. Замість того, щоб набрякнути — чого я так боялась, — він, здавалося, схуднув ще більше. Коли він поволі увійшов у передпокій, я помітила, що його ліва рука перев’язана білою марлею.

— Привіт, Джордже, — промовив він кволим голосом. — Привіт, Люсі... — Він хитнувся, ніби збирався впасти. Ми підскочили до нього, щоб підхопити, й він вдячно усміхнувся.

— Як хороше вдома... — додав він і раптом вигукнув: — Агов! А що це з моїм гарбузом?!

10

Чи в його крові ще залишався холод від дотику привида, чи його виснажили інші травми — разом з довгими допитами в Скотленд-Ярді, — Локвуд залишався млявим увесь день. Він — як і я — проспав цілий ранок, за обідом ледве покопирсав спечений Джорджем пиріг з горохом. Пересувався він повільно, говорив неохоче, що для Локвуд а було аж ніяк не властивим. По обіді він вирушив до вітальні, приклавши до пораненої руки пляшечку з гарячою водою, й сидів там мовчки, туплячись у вікно.

Ми з Джорджем, зберігаючи тишу, увесь час були поряд із ним. Я читала дешевий детективний роман, Джордж продовжував експерименти з привидом у склянці, турбуючи його слабкими електричними розрядами. Чи то на знак протесту, чи з якоїсь іншої причини привид на це ніяк не відповідав.

Близько четвертої години, коли вже почало смеркати, Локвуд несподівано вразив нас обох, попросивши журнал спостережень. Це були перші слова, які він промовив по кількох годинах мовчанки.

— Які на сьогодні замовлення, Джордж? — спитав він, коли йому принесли книгу в чорних палітурках. — Є щось надзвичайне?

Джордж погортав останні сторінки журналу.

— Є. Але не дуже надзвичайне, — відповів він. — На неофіційному паркувальному майданчику надвечір бачили «страшну чорну постать». Це може бути все, що завгодно, — від Темного Духа до Сірого Мороку. Годилося б навідатись туди вже цього вечора, та доведеться зачекати... Ще є «лиховісний стукіт», який чули в будинку в Несдені. Може, Товчикамінь чи навіть слабкий полтерґейст... напевно сказати не можна. Ще в глибині парку Фінчлі бачили «темну тінь» — можливо, Причаєний чи справді Тінь... Ой, а ще терміновий виклик від пані Ейлін Смізерс із Чорлі. Щоночі, коли вона залишається сама, їй чути...

— Зачекай, — перебив його Локвуд. — Ейлін Смізерс? Ми, здається, вже працювали з нею раніше?

— Так. Тоді вона скаржилась на «страшне примарне виття», що лунало в її вітальні й кухні. Ми думали, що то Дух-Крикун, а насправді то виявився рудий сусідський кіт на прізвисько Джміль, який застряг у щілині в стіні.

Локвуд скривився:

— О Боже милий, пам’ятаю... А цього разу?

— «Страшні ридання, схожі на дитячі». Лунають із горища. Починаються опівночі, коли...

— Знову цей клятий кіт! — Локвуд відсунув ліву руку від пляшки з водою і обережно зігнув пальці. Шкіра мала синюватий відтінок. — Урешті, це не найцікавіша програма в історії психологічних розслідів — усі ці Причаєні, Тіні, руді коти... Де справжні привиди — на кшталт Страхіття Мортлейку чи Привида Делвіча?

— Якщо «справжні» для тебе — це сильні й небезпечні, — відповіла я, — то минулої ночі нам трапився чудовий зразок. Шкода тільки, що ми не чекали на нього.

— Це мені раз по раз повторювали в Скотленд-Ярді, — буркнув Локвуд.