М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Іди, кажу! Просто зараз!

Річард розлючено глипнув на неї, роззирнувся, глянув на нас, а відтак розвернувся й неквапом рушив угору пагорбом. Мене накрила хвиля полегшення, у голові запаморочилося — наче в затерплій кінцівці відновився кровообіг.

Щойно Річард зник у тінях попід деревами, Мередіт здулася.

— Господи боже мій... — вона зігнулася навпіл, притиснула долоні до очей, її вуста скривилися, наче вона щосили намагалася не розридатися. — Джеймсе, мені так шкода...

Він відштовхнувся руками і сів на піску, схрестивши ноги.

— Усе гаразд, — промовив він.

— Ні, не гаразд... — вона й досі ховала обличчя в долонях.

— Це не твоя провина, Мер, — озвався я. Сама думка про те, що Мередіт може заплакати, здавалася такою химерною і тривожною, що я не був упевнений, чи годен це побачити.

— Ти за нього не відповідаєш, — промовила Філіппа. Вона глянула на Рен, яка стояла, втупившись у землю. По її щоках струміли сльози, зависали на підборідді й зривалися в пісок. — Ніхто з нас за нього не відповідає.

— Як шаленіла буря уночі! — промовив Александр значно тверезішим голосом, ніж пів години тому. — Дідько, ну й паскудство...

Мередіт нарешті опустила руки. Очі в неї були сухими, але губи здавалися порепаними й безбарвними, наче її от-от знудить.

— Не знаю, як усі, а я хочу помитися й лягти. А тоді впродовж принаймні восьми годин вдавати, буцімто нічого не сталося.

— Гадаю, сон нам усім не завадить... — озвалася Філіппа. Зусібіч почувся схвальний гомін.

— Ідіть, народе, — промовив Джеймс. — Я ще... словом, я вас наздожену за мить.

— Упевнений? — спитав Колін.

— Так. Зі мною все добре, просто хочу хвилинку посидіти.

— Гаразд.

Усі неквапом рушили геть із пляжу. Мередіт пішла першою, ще раз провинно глянувши на Джеймса, а потім, незрозуміло чому, на мене. За нею — Філіппа, обіймаючи Рен за плечі. Колін з Александром удвох попрямували стежкою вгору. Я затримався, заявивши, що маю забрати з повітки костюм.

Коли я повернувся, Джеймс сидів там-таки, де ми його залишили, і дивився на озеро.

— Посидіти з тобою? — спитав я. Мені не хотілося лишати його на самоті.

— Будь ласка, — промовив він тихо. — Я просто не можу їх зараз бачити... нікого з них.

Я кинув речі й опустився на пісок поруч із Джеймсом. Негода за час вечірки якось непомітно минула. Зараз небо було безхмарним і тихим, зірки зацікавлено піддивлялися за нами зі склепіння кольору індиго. Поверхня озера теж була незрушною, і я раптом подумав, які ж вони брехуни — і небо, і вода. Безбурні, спокійні, чисті — наче нічого не сталося. А воно таки сталося, і так, як доти, тепер ніколи вже не буде.

Кілька впертих краплинок води так і залишилися в Джеймса на щоках. Він був зараз сам на себе не схожий. Здавався таким тендітним, що я боявся до нього доторкнутися. Він хотів був щось сказати, можливо, покликати мене на ім’я, але вийшла сама лише тінь звуку, і він затнувся, притиснувши тильний бік долоні до вуст. У моїх грудях запекло, але боліли не м’язи, не кістки — ніби якесь вістря прохромило наскрізну діру. Я зважився потягнутися до Джеймса. Він коротко судомно видихнув, тоді почав дихати вже рівніше. Ми довго мовчки сиділи поруч, я обіймав його за плечі.

Озеро, широка темна гладінь, прозирало потім у кожній зіграній нами сцені — наче декорація з поставленої колись вистави, зсунута за лаштунки, де про неї швидко забули б, якби нам не довелося щодня її проминати. Щось незворотно змінилося за ці кілька похмурих хвилин, які Джеймс провів під водою; наче брак кисню змусив усі наші молекули скластися наново.

ДІЯ ДРУГА

ПРОЛОГ

Коли я вперше за десять років проминаю браму в’язниці, сонце висить сліпучою білою кулею в блякло-сірястому, як помиї, небі. Я й забув, який він величезний, цей зовнішній світ. Попервах мене просто паралізує його безмежність — наче золоту рибку, яку без жодного попередження викинули до океану. А тоді я бачу Філіппу, що прихилилася до автівки. Світло відбивається від її окулярів-авіаторів. Насилу стримую бажання помчати до неї.

Ми обіймаємося міцно, по-братерському, хоча пригортаю я її довше, ніж пригортав би брат. Вона така надійна, така знайома — і це мій перший за тривалий час контакт із людиною, якій до мене не байдуже. Я ховаю обличчя в її волосся. Воно духмяніє мигдалем; я вдихаю цей аромат якомога глибше, притискаю долоні до її спини, щоб відчути, як б’ється її серце.

— Олівере... — Філіппа зітхає і стискає мою потилицю.

На якусь божевільну мить здається, що я зараз розридаюся. Коли я нарешті відпускаю Філіппу, вона всміхається. Зовні анітрохи не змінилася. Ще б пак, адже вона навідувала мене що два тижні, відколи я потрапив за ґрати. До мене приходили тільки вона й Колборн, більше ніхто.

— Дякую, — кажу я.

— Це ж за віщо?

— За те, що ти сьогодні тут.

— Не винна я так само, як і ти... — каже вона, поклавши руку мені на щоку, — Моє дитя, мій бідний в’язню...[39] — усмішка її згасає, і вона прибирає долоню. — Ти впевнений, що цього хочеш?

На мить чи дві я всерйоз замислююся — чи справді я цього хочу. Але відтоді, як Колборн востаннє мене навідав, я тільки те й роблю, що обмірковую, тому вже все вирішив.

— Так, упевнений.