Олександра Малінкова - За крок від тебе , Олександра Малінкова

ГЛАВА 24

     Макс.

- І хто ця чарівна незнайомка? Якщо звісно не секрет. - цікавиться мій колега, щойно випала слушна нагода і ми залишилися з ним удвох, подалі від сторонніх вух.

- Та так, одна знайома. - відповідаю неохоче.

- Для знайомої вона досить активна. - мружить очі і хитрувато посміхається той, а потім вмить стає серйозним. - Ти б пообережніше був з такими “знайомими кицюнями”, зважаючи на те, що декому з правління ти як кіста в горлі. Можна незчутися, як щось тобі дороге та інтимне піде з молотка за досить пристойні кошти, завдяки такій “просто знайомій”. - продовжив свою повчальну промову товариш.

- Я впораюся. - намагаюся зіскочити з цієї теми.

- Зробити дзвіночок, щоб перевірили її? 

- Щоб перевірили, не треба, а от до номера обережно провести, так щоб не здогадалася, було б непогано. Зважаючи на її талант встрягати в різного роду пригоди. - відповідаю йому.

     “Може й на краще, нехай хлопці проведуть тихенько, мені ж спокійніше буде. Це все ж таки не Україна, тут всяке буває. Молода дівчина може безвісти зникнути і кліпнути не встигне ніхто!” 

      Доки приятель телефонує я занурююсь у власні думки.

    Може колега не такий вже далекий від істини, щодо Маші. Пригадати тільки кожну з її появ. Випадкова невипадковість, скажу я Вам, ось на що це більше схоже. А тут, в тихому містечку Текірова, то й взагалі. От скільки шансів опинитися знову в одному й тому ж місці за тисячі кілометрів від домівки? Я Вам сам відповім - нуль цілих нуль десятих. А не оце все. 

     Минуло ще пів години, за цей час ми встигли пропустити по декілька чарчин  віскі, коли товариш знову відволікся на телефонний дзвінок.

- Вона що зробила? - перепитав мій колега, щойно відповів га виклик.

     Я теж одразу нагострив вуха.

- Вкусила? - очі приятеля заокруглилися. - А ви що? 

- Як звуть твою “просто знайому”? - поцікавився в мене, закривши динамік свого стільникового телефона рукою. 

- Марія. - відповів я занепокоєно. - А що відбувається. 

- А знаєте що, хлопці! Хапайте її, раз вона така жвава та войовнича.

- Що? - обурився я нахабності приятеля. - Що значить хапайте? Ми так не домовлялися. 

- Що вона відлупцює моїх власних бодігардів і вкусить одного з них, ми наче б то теж не домовлялися! - регоче той, невже його тішить вся ця ситуація. - Заодно і дізнаємося, хто підіслав цю жваву бійцівську кралю.

     “Хоча, чому я дивуюся? Плаває, ганяє на байку, грає в азартні ігри, а тепер ще виявляється, що знає  декілька прийомів, щоб вміти постояти за себе… Хтось дуже хотів сина, але народилася дівчинка? Прямо не пані, а справжній спецагент під прикриттям. Може не дарма вона натякала, що за нами стежать. А ще… Дуже хотіла поговорити! Може настав вдалий момент?”

 

     Марія.

     Варто було мені зловити таксі, як в мене почало загострюватися занепокоєння, що за мною хтось слідкує. Спочатку це була чорна автівка. Потім, коли я розрахувалася і залишила салон таксі, то озираючись, наче ненароком, як в дитинстві вчив мене дядько Марк, я помітила двох чоловіків. Хто б міг подумати, що ці вміння мені колись знадобляться. Дякую тобі дядьку. Все ж таки добре знати, як постояти за себе. 

     Як ти любив повторювати, - “Ці навички за плечима не носити!”

- Передайте Едуарду, що він вже дістав мене! - вигукнула і зарядила одному з підозрілих чоловіків щосили в ніс, а іншого добряче вкусила, коли він спробував мене схопити. 

     Ефект неочікуваності наше все. Ті два хлопи вирішили, що я покрокувала далі, щойно моя постать щезла за найближчим рогом. Шаркали слідом, навіть відстань не тримали. Про що тільки думали ці йолопи? Якщо я дівчина, то в голові моїй гуляє вітер, і я вся така довірлива і взагалі, далі свого носа нічого не бачу.

- Ай, ця навіжена мене вкусила! Лови її. - вигукує один з них.

     “Що значить лови? Ми так не домовлялись! А як би діяв дядько Марк в цій ситуації? Не знаю”, - геть розгубилася я.

     “Може спробував виснажити супротивника тривалим бігом? Шкода, що я ніколи не любила бігати, от з бігу в мене завжди була слабенька трієчка. На цьому я і спалилася!”

- Ходімо з нами! Сама передаси свій привіт! - гиркає інший і натягує мені на голову мішок з тканини.

     “І все, як то кажуть - забрало впало на очі!”

     А потім перекидає мене через плече і кудись тягне.

     До моїх вух доноситься турецька мова. Починаю звати на допомогу і одразу отримую долонею по причинному місцю.

- Тихіше там! - супроводжує ляскіт по моїй дупі такими словами вкушений мною нападник.

- Руки забери, і на ноги мене негайно постав! - щосили лупцюю його по хребту.

- Чуєш, бро! Ця білява нахаба ще умови нам диктує! - вони вдвох зареготали, а мені якось не дуже весело, зважаючи на те, що я навіть не здогадуюсь куди мене так “бадьоро” та швидко транспортують, без моєї на те згоди.

      Стало чути шум хвиль, але все-одно геть нічогісінько не бачу. 

     От же ж вмію я на рівному місці встрягнути в неприємності. Хто мене тягнув за язика? Ніхто! А кусати хто змушував? А ніс ламати? І як я буду звідси тікати? Ех, дядьку Марку, цього ти мене не вчив…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍