Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

у цій же записці підкреслював: «За такого політичного становища вкрай важлива ясність постановки всіх політичних питань. Совітський центр повинен був з'явитися при першій же нагоді, але цього не зроблено до цього часу, що є нашим серйозним упущенням».

Близький на той час за поглядами до П'ятакова та Затонського В. Антонов-Овсієнко у зверненні до В. Леніна від 22 листопада 1918 р. зауважував: «Я вирішив іти вперед. Зараз можна голими (та зухвалими) руками взяти те, що згодом доведеться брати лобом». Як згадував Затонський, Сталін у відповідь на такі звернення якось сказав: «Та заспокойтеся ви там: старий (тобто Ленін. — Авт.) сердиться». Однак Кремль таки прислухався до цих звернень. Щоправда, з огляду на політичну ситуацію та настрої мас, для опанування України йому знову довелося відновити українську радянську державність.

В Україні на той час уже вирувало повстання під проводом Директорії. Більшовицькі керманичі усвідомили, що наміри «правих» захопити Україну «в слушний момент» військами російської Червоної армії можуть виявитися нездійсненними, оскільки силою втихомирити українську повстанську стихію не здавалося можливим. Директорія ж, незважаючи на всю її «лівизну» та спроби домовитися, не була підконтрольна і могла бути лише зовнішнім союзником, що не влаштовувало Кремль. Зважаючи на те, що значна частина гасел повстанського руху, які підтримувала й Директорія, була близькою до більшовицько-радянського зразка початку 1918 р., існував лише один вихід з такого становища — використати повстанський рух для опанування України.

Щоб знівелювати національну складову повстання під проводом Директорії, Кремль погодився на те, щоб формально боротьбу за панування над Україною очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який з дозволу Кремля було створено у Курську 28 листопада 1919 р. Очолив цей уряд Г. П'ятаков, а його місцеперебуванням було призначено місто Суджа, яке на той час формально перебувало у складі України. 30 листопада на засіданні уряду було створено військовий відділ на чолі з Артемом (Ф. Сергєєвим) і того ж дня було видано декрет про створення Революційної військової ради Української Радянської армії, до складу якої увійшли Артем, В. Затонський та В. Антонов-Овсієнко. Цьому органу, який замінив Реввійськраду військ Курського напрямку, мали підпорядковуватися «усі збройні сили, які діють на території України».

Таким чином, Кремль повертався до апробованого досвіду створення радянських урядів у національній оболонці. Причини такого «прихильного» ставлення до національної форми стають зрозумілими після ознайомлення з телеграмою В. Леніна на адресу І. Вацетіса від 29 листопада 1918 р., зміст якої значною мірою був зумовлений аналізом ситуації в Україні: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у нестерпне становище і населення не зустрічало б їх як визволителів».

На підтвердження прихильності до права націй на самовизначення РНК РСФРР визнав незалежність Естонії (7 грудня 1918 р.), Латвії та Литви (22 грудня). Ці декрети були затверджені постановою ВЦВК від 24 грудня 1918 р. Аналогічне рішення щодо Білорусії було ухвалене Президією ВЦВК 5 лютого 1919 р. Як бачимо, в цьому переліку немає України, хоч керівництво УСРР очікувало цього. Можливо, причиною такого «невизнання» були побоювання реального відокремлення радянської України від Росії, бо до цього все йшло. Але це зовсім не означало ненадання радянській Україні тих формальних прав, які визнавалися за перерахованими вище радянськими республіками. Така оцінка підтверджується й тим, що надалі в постановах керівництва РСФРР Україна згадувалася в одному ряду із вказаними «незалежними» республіками. І саме завдяки такій формальній державності керівники багатьох повстанських загонів охоче йшли на контакт з більшовиками, які таким чином і поширювали свій вплив.

Опанування України з допомогою української форми радянської державності сприяли поліпшенню іміджу більшовицької влади. Мало хто замислювався над реальністю таких декларацій. Більшовики для багатьох повстанців були тією силою, що зберегла органічну єдність національного і соціального. Успіху більшовиків сприяла й фактична некерованість повстанським рухом з боку Директорії УНР, відсутність чітко визначених цілей та першочергових завдань її існування, розбрат серед її керівництва. Окрім того, Директорія УНР була спадкоємицею Центральної Ради, яка, власне, й запросила Німеччину на допомогу. Ця обставина була однією з ключових у більшовицькій пропаганді, яка намагалася «самостийность» (так звучало російською мовою) ототожнити з «буржуазно-поміщицьким» впливом і намірами «імперіалістів» загарбати Україну.

Успішна агітаційно-пропагандистська робота велася не лише в лавах повстанців, а й серед тих німецьких військових, яких ще не встигли вивести з України. Саме з їх допомогою більшовикам вдалося опанувати Харків. У записці керівників більшовицького повстання у Харкові зазначалося: «1 січня починаємо виступ. Повідомте ваші ресурси та наміри. Німці беруться затримати українські війська, зайнявши разом з нами вокзал. Дійте рішуче, напролом. Українські війська дуже ненадійні, перед сміливістю відступають». У датованому 2 січня 1919 р. донесенні І. Вацетісу з підписами В. Антонова та В. Затонського зазначалося: «Реввійськрада постановила почати рішучий наступ на Харків».

Наступ був вдалим, результативними виявилися й наслідки агітаційно-пропагандистської роботи. 4 січня 1919 р. Реввійськрада РСФРР постановила «створити єдиний Український фронт, відносно якого партизанські українські загони становили б складову його частину. Для керівництва Українським фронтом створюється Реввійськрада в складі командувача Антонова та членів Реввійськради — за призначенням українського уряду». У директиві І. Вацетіса від 6 січня 1919 р. з приводу складу та завдань Українського фронту окремим пунктом визначалося: «На всій території України мають бути широко використані дії партизанських загонів та політична робота». Ця настанова була виконана на повну силу. Найбільшими військовими об'єднаннями, які перейшли на бік Червоної армії, стали загони під проводом Нестора Махна та Ничипора Григор'єва. Перший із названих отаманів був прихильником анархізму, а другий перебував під впливом українських соціалістів-революціонерів (боротьбистів).

Важлива деталь: «українська» назва спочатку армії, а потім і фронту зовсім не означала українського, тобто підпорядкованого українським органам влади і такого, що відстоює інтереси УСРР, змісту цих формувань. Про це відверто писав наприкінці січня 1919 р. у зверненні до ЦК РКП(б) X. Раковський: «ТРСУУ (Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. — Авт.), не будучи по суті самостійним (мовою оригіналу — „самостоятельным“. — Авт.), не створював і не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Групи Курського напрямку „Реввійськрадою Української] Ч[ервоної] армії“ виключно для того, щоб можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ,