Ксана Рейлі - Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі

Анна

Я стояла і мовчки дивилася на те, як закопують мого батька. Під чорною вуаллю ніхто не бачив моїх мокрих очей. Учора я вже показала свою слабкість, коли дозволила собі кричати та плакати у лікарні. А потім… У мене руки затремтіли від згадки про ту особливу ніч з Даном. Він поцілував мене, а я відчула себе такою тендітною та слабкою, що дозволила нам обом насолодитися особливим зближенням. Ми по-справжньому кохалися, а моє серце мало не вирвалося з грудей. Та все ж я не могла дозволити собі чогось більшого з Даном. Він усе ще був охоронцем…

Смерть батька багато чого ускладнювала, але я поки вирішила не думати про це. Мені було боляче. У моєму чорному серці зʼявилася нова глибока рана. Усі вже розійшлися, а я залишилася біля могили батька, дивлячись на його надгробок. Герман Чорний був усім для мене, адже він подарував мені те, що я зараз маю. Без нього я була б ніким. Я завжди відчувала глибоку любов та вдячність до нього. Так, він не був хорошим чоловіком. Він умів чудово маніпулювати, а я сліпо піддавалася на його маніпуляції, бо не сміла перечитати. Я все ще ненавиджу його за те, що він убив мою любу Астрід. Але цими жорстокими випробуваннями він виховав мене такою холодною та жорсткою. Він хотів, щоб я була його наступницею. Принаймні я вірила, що він устиг передати мені управління кланом. Озвучити заповіт мали завтра. Дата вже була призначена Радою. Мене ніхто не питав, бо усім відверто було начхати на мій душевний біль.

— Анно, – звернувся до мене Антон з особливою ніжністю, яку я не хотіла чути. Не від нього. — Є інформація, що до палати вашого батька у день перед його смертю заходила Меланія.

Усередині все завмерло, і я різко подивилася на свого охоронця. Якого чорта вона приходила? Хто їй дозволив?

— Хто її впустив? — холодно спитала я.

– Дан.

Я кліпнула декілька разів очима. Так, у нас були доволі напружені стосунки, але він мав попередити про її прихід. Він мав спитати дозволу!

– Підготуй усе для допиту, – суворо сказала я...

Мені не хотілося спускатися у темний підвал особняка, але саме там знаходилася не лише кімната для допиту, але і катівня. Мої підбори відбивалися від бетонованої підлоги, коли я впевнено йшла вперед. На мені досі була та чорна сукня, а ще вуаль. Я вирішила поки не знімати її, бо досі відчувала траур за своїм батьком.

Антон відчинив великі металеві двері, і я побачила всередині кімнати Дана, що сидів на стільці. Він примружився від раптового світла, що засліпило йому очі.

— Навіщо це? – тихо пробурмотіла я до Антона, кивнувши головою на звʼязані руки Дана.

— Ми звʼязуємо усіх, кого допитуємо, – відповів той та знизав плечима.

Я зітхнула і похитала головою. Не хотілося б мені говорити з Даном у такому становищі, але вибору не залишалося. Мабуть, уже всім відомо про те, що він впустив Меланію до палати мого батька.

— Облиш нас! – сказала я голосніше. – Я сама його допитаю.

— Інструменти там! — Антон показав мені на столик у кінці. — І я ще раз перевірю, чи він звʼязаний.

Я кивнула головою, ігноруючи прискіпливий погляд Дана на собі. Йому це не подобалося. Так само, як і те, що цього ранку я залишила його одного в ліжку. Після перевірки Антон нарешті вийшов з кімнати. Я зачинила за ним металеві двері, а тоді обернулася обличчям до Дана.

— Якого чорта ти впустив Меланію в палату мого батька? – розлючено спитала я.

— Гадаю, вона мала на це повне право, – відповів він твердо.

Такі слова Дана спантеличили мене. Я насупилася та підійшла ближче до нього.

— Вона його старша донька, — додав він так, наче це все пояснювало. — Він сам дав дозвіл на зустріч з нею. 

— Вона зрадниця! І після її візиту мого батька вбили!

— Меланія була там вдень, а Германа Чорного вбили вночі.

— Тоді, коли ти чергував! – просичала я, тикнувши в нього пальцем.

— Тоді, коли я відійшов, щоб поспати свою заслужену вільну годину, а інший охоронець на чергуванні заснув.

— І він уже мертвий за свою необачність! — голосно закричала.

— То вбий мене також! – крикнув Дан.

Його погляд був сердитий і явно незадоволений. Наче я цим допитом розчарувала його. Але що я мала робити? Мій батько помер, а у мене нема жодної зачіпки щодо вбивці.

— Ти думаєш, що це я? – раптом спитав він уже спокійніше.

Я здивувалася таким його думкам. Звісно, я не думала так. Хіба могла, якщо вчора провела з ним найкращу ніч у своєму житті?

— Ні, — тихо відповіла. — Я знаю, що ти не робив цього. Просто… Я так сильно довіряла тобі, а ти не догледів.

— У якому сенсі? – Дан трохи насупився.

— Ти був моєю правою рукою, і з усіх я найбільше довіряла саме тобі. Тому, коли мій батько потрапив до лікарні, я без жодного сумніву поставила тебе на чергування, бо знала, що ти нізащо не зрадиш мене.

Він опустив погляд униз, а тоді заплющив очі. З його вуст вирвався тихий важкий видих. Я підійшла ще ближче та злегка нахилилася, впираючись руками до чоловічих колін. Дан запитально глянув на мене, коли я розсунула його ноги та встала між ними. Його руки все ще були звʼязані. Він ніяк не міг контролювати цей процес, але я могла. Під пильний погляд темних очей, я опустилася на його одне коліно. Однією рукою я обійняла шию Дана та почала лагідно нігтями дряпати ніжну шкіру.

— Завтра оголосять заповіт батька, – прошепотіла я. – Якщо він назначив мене своєю наступницею, то мені доведеться вийти заміж за когось з клану. Когось, хто вищий статусом і може мати рівні права зі мною.

– Анно…

– Т-с-с-с, — я притулила вказівний палець до його губ. — Ми з тобою обоє знаємо, що наш звʼязок з самого початку був приречений. Мабуть, тато уже підшукав для мене нареченого. Просто не говорив мені про це. Він би й не радився зі мною у таких питаннях. Але я хочу, щоб ти дещо знав, Дане, – я нахилилася ближче до нього так, що наші губи майже торкалися. — У нас з тобою було багато прекрасних моментів. Ти був особливим чоловіком у моєму житті, і частинка мого серця назавжди належатиме тобі.

— Але? – тихо спитав він, передчуваючи мою відповідь.

– Але ми не можемо більше цього продовжувати. Наша вчорашня ніч була останньою.

Дан боровся з тим, щоб розвʼязати свої руки, та це було марно. Можливо, він хотів торкнутися мене, але я не могла йому цього дозволити.

Я охопила своїми долонями його обличчя, а тоді сильно притиснулася губами до його губ. Жар підступив до щік, опускаючись нижче. Я відчула, як напружилися мої груди, як зʼявилося легке поколювання внизу живота. І коли Дан розімкнув губи, я поглибила поцілунок, запускаючи свій гарячий язик у його рот. І цього разу я цілувала його, куштувала, насолоджувалася смаком. Це було так повільно, але водночас так гаряче. Я так сильно хотіла його, що мало не роздягнула на цьому стільці. Але в останній момент я згадала, що не можу цього дозволити, тому перервала наш поцілунок.

— Ти тепер працюватимеш у клубі, – прошепотіла я, стримуючи сльози. — Інколи, можливо, ми будемо бачитися. Але ти не зможеш наближатися до мене.

— Я не хочу працювати в клубі! –буркнув він. – Чому я не можу бути твоїм охоронцем, як раніше?

Бо я кохаю тебе, Дане… Кохаю так сильно, що не зможу стриматися. Я хотітиму тебе завжди, кожної секунди, а це буде мати погані наслідки для нас. Я могла б ризикнути усім заради тебе, але я не готова зробити цього. Обираючи між коханням і владою, я завжди обиратиму владу…

Я нічого не сказала, а мовчки підвелася з його колін, востаннє провівши долонею по щоці Дана. На очі навернулися сльози, тому я відвернулася та поспішила до виходу.

— Боягузка, – кинув Дан мені в спину.

Я заплющила очі, вчепившись за ручку дверей. Так, я справді була боягузкою, що боялася своєї закоханості у чоловіка, з яким у мене ніколи не буде майбутнього.

— Розвʼяжи його! — наказала я Антону, коли відчинила двері. — Дан поїде охороняти клуб...

Сидячи на головному кріслі в кабінеті свого тепер уже покійного батька, я дивилася на всіх присутніх крізь сітку чорної вуалі. Рада зібралася, щоб оприлюднити заповіт мого батька. Я не можу сказати, що хвилювалася, але мої коліна чомусь тремтіли. Я зауважила на собі надто уважний погляд Руслана. Він був племінником мого батька, тому, ймовірно, сподівався отримати хороший куш.

— Отже, — почав наш адвокат. — Зачитую заповіт Германа Чорного…

У мене мало щелепа не відпала, а усі присутні почали перешіптуватися. Він не те що не назначив мене наступницею клану, він узагалі не зробив цього. Я почала важче дихати від усвідомлення того, що…

— Нам потрібен новий бос, — почав Руслан, підводячись зі свого місця. — Звісно, ми вдячні Анні за довгі руки вірної служби нашому старому босу, але, як бачимо, він не хотів бачити її своєю наступницею.

— Він просто не встиг визначитися! – буркнула я.

– Або був занадто відданим своїй крові, – сказав чоловік.

Я напружилася, коли він подивився на мене так, наче знав усі мої брудні секрети.

– До того ж у тебе були тісні звʼязки з Меланією, – додав він.

– Що?!

— Усі знають, як ви дорожили одна одною в дитинстві. Яка ймовірність, що ви почали співпрацювати разом, щоб прибрати клан до своїх рук?

– Ти з глузду зʼїхав? – закричала я та різко підвелася на ноги. – Хочеш звинуватити мене у змові? Думаєш, що це я підлаштувала смерть своєму батькові?

— Це твій охоронець впустив її.

– Бо батько захотів цього!

– Він не твій батько! — закричав Руслан так, що я затремтіла. — Думала, ніхто не дізнається про це? У тобі нема ні найменшої краплини Чорних. Тебе вдочерили!

Я відчула, як моє серце стиснулося, а хвилювання підступило аж до горла.

— Я єдиний, хто може називати себе Чорним, — з гордістю сказав він. – Поки Рада не погодить цього, як молодший бос, я готовий взяти на себе обовʼязки головного боса.

— Нізащо! – заперечила я, хитаючи головою. – Ти ніколи не забереш у мене того, що належить мені!

– Що і варто було довести, Анно. – Руслан переможно усміхнувся мені. — Ти тепер головна підозрювана у вбивстві Германа Чорного – твого опікуна. Заберіть її у підвал! Поки не завершиться розслідування, ти сидітимеш там.

Я шоковано подивилася на двох чоловіків, що підійшли та схопили мене під руки. Я спробувала пручатися, але це було неможливо. Вони були значно сильнішими. Коли мене вивели з кабінету, я відшукала поглядом Антона. Він, здається, теж здивувався, але не зробив абсолютно нічого. Господи, як би ж тут був Дан! Він би вбив їх усіх, але не дозволив би їм запроторити мене до підвалу.

– Відпустіть мене! – закричала я, намагаючись вирватися. – Ти пошкодуєш! Ви усі пошкодуєте! Присягаюся, Руслане, одного дня я вбʼю тебе…