Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

Навколо був той же ліс, але знизу дороги було видно як світить сонце. Там вже відкривався парк. Що ж, треба йти через парк до Інституту та школи. А там вже буде зрозуміло.

- Як ви вважаєте, - спитав Роня, - про якого ще губернатора казали ці охоронці?

- Не знаю, але зазвичай губернатором називають голову міста чи області, - пояснила Ксенія, - Наприклад в Столиці є мер, а Області – губернатор.

- Та більш за все, так звуть ватажка цього поселення, - відізвалась Мілана, - але мене більше схвилювало те, що цих дикунів охоронці назвали воїнами губернатора.

- А мені взагалі здалось, - сказала Аня, - що ця охорона до губернатора не відноситься. Щось тут не зрозуміло нічого

Діти почали спускатись до просвіту, де мали побачити чи почути відповіді на свої питання. Лише Аліша, піднявши задоволено хвостик, вилизувала лапки. Як наче, вона знову зібралась в гості. Що ж, Гра, ти не перестаєш дивувати.

Як тільки загін племені Вітрів дійшов просвіту, звернули з дороги та вийшли на траву. В цю мить у кожного розвідника округлились очі, опустились руки та й просто пропав голос. Що до Аліши, то було враження, що вона вже це бачила, але була в курсі. Вона замуркотіла та почала дивитися на хлопця та дівчат по черзі. Наче, хотіла оцінити їх реакцію на побачене.

Дітям відкривався величезний парк Феофанія, в самому центрі якого було велике озеро. Весь парк перетинала дорога, по якій загін і прийшов до парку. Дорога йшла вгору, до будівлі Інституту Вірусології. Далі, ця дорога оминала Інститут та йшла вправо, до воріт території школи. Вже звідси було видно мініатюрний критий стадіон, та саму школу, що мала цілих десять поверхів.

Та головне було не розташування будівель, а те що було в парку. В лівій частині від дороги парку Феофанія, діти помітили багато наметів, різними групками. Кожна група було обмежено жовтою стрічкою. Всередині просторо, але було видно вогнище, посуд, столи. На вході до наметів була охорона, хоча діти заходили та виходили, без проблем оминаючи озброєних дозорних.

Між наметами були якісь майданчики без трави. За дальньою групою наметів, було дуже багато довгих прилавків. За прилавками стояли діти, та показували щось зі столів іншим дітям, що проходили або питали про щось. Там же була велика комора, де точно щось зберігали.

Біля озера було два пляжі. На кожному пляжі лежало багато хлопців та дівчат. Хто засмагав, хто грав в волейбол чи футбол. В озері, біля входу з пляжу, стояла сітка. В середині сітки було видно натовп дітей, що купався та насолоджувався водичкою.

Також з лівої сторони парку помітили криті столи, де на лавках сиділи хлопці та дівчата та щось майстрували руками. Вище містечка наметів були прополоті ділянки землі, які торкались лісу. Там порались дівчата, щось висаджуючи чи прибираючи. Зелені рослини обережно поливали, поправляли, доглядали. Було схоже на плантації овочів, як та що виникла в Замку Вітрів.

Справа від дороги теж були намети, але не цілими групами. Або поодинокі, або двоє чи троє поряд. Посередині вогнище та столи під сонцем. Було сходе на їдальню під відкритим небом. Діти ходили туди сюди по справам. Хтось тягнув візок, хтось якусь зелень чи продукти. Навіть помітили двох чи трьох курок, що бігали між дітьми. Тут же були невеликі будиночки, не житлові. Двері відчинялись та зачинялись. Щось заносили та виносили. Трохи далі, біля дороги, за якою був Інститут, знову майданчик для тренування. Декілька городів біля лісу. Ще якісь будиночки.

Загін племені Вітрів стояв, розкривши рота. Від великої кількості дітей почало просто мерехтіти в очах, та давити на голову. Сонце й так припікало. Але все що діти побачили нагадувало не поселення чи плем’я. Все це разом нагадувало справжнє дитяче місто. Є де спати, є де тренуватись, та справами теж можна зайнятись. Їсти готувати, зелень вирощувати. А відпочиваючи, погратись та покупатись. Неймовірно. Це просто неймовірно.

- Чесно кажучи, - видавила з себе Мілана, - я була готова побачити динозавра, який гуляє в парку, а не..

- А не справжнє дитяче місто? – продовжила Ксенія, яка теж прийшла до тями, - От тепер зрозуміло, що ж означало слово «губернатор».

- Я в шоці, - тільки й сказав Роня, розглядаючи весь цей мурашник.

До загону племені Вітрів підійшов хлопчик, років шести. Він був худий як палка, очі з чорними колами. Було видно, що дитина не доїдає та спить не в дуже комфортних умовах. Світле русяве волосся соломою стирчало в різні сторони, наче приборкати його не можливо. Світлі шорти, та темна футболка не по розміру, висіла на хлопцеві, як мішок.

- Привіт, прибульці, - як наче завчена фраза прозвучала від хлопця, - мене звати Артем. Та можете звати мене Тьомка.

Хлопець почухав бік рукою та почав розглядати збентежених Мілану, та її воїнів. Потім шмигнув носом та висунув язика, намагаючись розрядити обстановку та вивести дітей з стану шоку.

- Вітаю Вас в місті Сонця, - засміявся хлопець та почав стрибати на одній нозі, розкривши руки в сторони, - я можу бути вашим гідом, якщо бажаєте, - він зупинився та так жалібно глянув на дітей, що стало якось ніяково.

Мілана підійшла до Тьомки та оглянула його. Поправила рюкзак, відчула поряд Алішу та всміхнулась хлопцю.

- А мене звати Мілана, - сказала вона, - я прибула з племені Вітрів, що розташоване дуже-дуже далеко звідси, - вона озирнулась та представила своїх воїнів, - але ми тут чужинці та не розуміємо як все має бути. Ми маємо якось тобі заплатити?