Роман Васильович Андріяшик - Романи, Роман Васильович Андріяшик

німецьку культуру дослідники оскаржували Федьковича за те, що він не мав критичної оцінки на перипетії свого життя. І жодним словом не натякнули, що, як він сам зізнався, зіпсований був трохи німцями, передовсім отими романтичними самозапереченнями, самозреченнями і пошуками загальнолюдського на шкоду людському. Не посміли сказати й того, що Федькович справді був німий: відірвана кордоном по Збручу, Західна Україна не мала літературної мови, і це всіляко благословлялося Габсбургами, що зовсім онімечити цей край. А О. Маковей писав: "… він всюди добачав контраст, недостачу розуміння від людей, почувався чужим, віддаленим… Як кожний поет, він був великим ентузіастом природи, а спрага й неспромога оглядати її далі доводили до поетичних жалів на непривітній чужині, до самоти…"

Ой ні! Насамперед Федькович був вихований високою поетичною мислею славетних європейців і завдяки їй умів побачити і далі, і безконечність природи. Про це свідчать його німецькі вірші. А рідну мову він знав тільки з пісні, досить скупої на слово, а ще слово те переозвучувалося бессарабською, бойківською, гуцульською, угорсько-слов’янською, чесько-слов’янською говірками, і він був позбавлений засобів вислову.

Одначе правда про це ще не раз випливе з самої поведінки поета, його розмов і листів. Поки що він нас цікавить лише як людина, що йде від минулого до майбутнього, від свого минулого до свого майбутнього.

Його приятель із 41-го піхотного полку написав, що штабне начальство занепокоєне приходом до влади в прусському королівстві Oтто Бісмарка. "Принц-шрапнель" Вільгельм I призначив його канцлером, це те саме, що й міністр-президент, та вже є чутки, що готується анексувати решту князівств, які ще не підпорядковані Пруссії, готує напад на Остмарк (Австрію), Данію і Францію. Називають цього шваба "залізним канцлером", так любить дух казарми, залізо і кров. І попереджав приятель, щоб Федькович негайно надіслав рапорт, аби його остаточно демобілізували, бо через місяць може бути пізно: навіть відпустки офіцерам припинили. Під Відень стягують армії з усіх кордонів. У повітрі вже пахне порохом.

Він дивився зі свого місточка на бурхливу Путилівку, і його дедалі більше охоплював неспокій. У двері стукала реальність. Вона готова була порушити і те невеличке, що він мав. Коли люди перестають вірити в ідеал свободи, вони або вигадують міфи, або згадують уже вигадані. Однак тут не до цього. Треба йти на комісію з очима, писати клопотання, щоб його звільнили з армії. Треба рухатись. Годі споглядати життя із засідки. Німецькі поети-романтики гинуть один за одним тому, що досита забезпечені дворянськими маєтками. Він озирнувся на материн осідок. "А тут треба думати про хліб, думати про життя".

Дома він з жалем окинув поглядом "трибунал", завалений рукописами і книгами. На очах виступили сльози, коли взяв до рук стосик аркушів з перекладом "Слова о полку Ігоревім". Під цим стосиком лежали армійські зошити з перекладом "Пісні про Нібелунгів". Він аж застогнав: так конче не можна жити. Усе пропадало в довершеному стремлінні та в недовершеності справ. І палило вогнем неопалимої купини — знову все покинь, іди.

Кривавая доріженька з Варшави до Відня,

А хто ж її закривавив? Рекрутоньки бідні.

Гнав їх цісар, цісаревич, цісарськая мати,

Бо хотіли сиротами Польщу звоювати, —

заспівали, мовби глумлячись із нього, на Верховиковому уздвір’ї. Видно, знову там лимарська толока, готують збрую перед ходом в полонину. Співали задьористо, не до настрою пісні: кликали його з кобзою, та йому було не до товариства.

Смерть із нами, в кожному із нас… — десь у мозку народжувалася строфа, але й це він притлумив. Крізь вікно виднілося озорене сонцем пасмо гір. Йому треба було туди, за гори, виходжувати документи, кланятися, просити, пропонувати гроші…

За обкутою бляхою брамою стрибнув у сідло. Гнідий нетерпляче переступив з ноги на ногу (видно, любив мандри), та Федькович, посмикнувши вуздечку, хвильку наслухав. Мати не покликала. Тоді в дорогу!

— Куди, Юре, знову оплатився в мундир? — запитав Верховик, видибавши до воріт.

— На явку, пане добродію.

— А тебе й досі не комісували? — щиро здивувався старий.

— Та ось готуються до війни з пруссаками. Не знаю, чи й удасться.

Верховик круто вилаявся і мовби знічев’я промимрив:

— Ач, степліло. Як серед літа, палить подих… Виходить, ти до Чернівців? Ну, то щасливо! Купи там якихось газет, аби напевне довідатись, чи війна. — І, на щось нарікаючи, зашкандибав на обійстя. Гамір там одразу стих, ніби людям заплішило роти.

Смерть із нами, в кожному із нас… Ні, щось інше:

І мати синів не впізнала, що вернулись з полону. Він уже виїхав за Сторонець, далі чогось не в’язалося, то стиха сам для себе заспівав:

Ой Кошуте-угринчику, що хочеш робити?

Чи з цісарем воювати, цісариків бити?

Коли хочеш порівнятись, то поможи Боже!

І я прийду з ватагою та й бити поможу.

В Усть-Путилі він переїхав місток через Черемош на галицький бік. Надвечір спішився в Тюдові біля корчми, почепив коневі торбину з вівсом, нашвидку перекусив за шинквасом, щоб не чекати місця за столиком, знову перебрався на буковинську дорогу й вернувся ночувати до Розтоків (у селі не було мосту через річку).

Олександр Волянський зустрів його не просто як свояка (він тримав першу сестру Федьковича), а як найсердечнішого, давно очікуваного друга. Пост якусь мить постояв перед фотографією сестри, облямованою чорною стрічкою: з портретика на нього мовби глянула молода Дашкевичка. "Смерть із нами, в кожному із нас…"

— Чому досі не з’являєшся? — запитав Волянський, коли сіли вечеряти. — На Великдень що робив?

— Гостював у мене приятель з Галичини.

— Кобилянський?

— Ні, мій колишній вістовий.

— А де Антон? Це неймовірний хлопець. Де він подівся?

— Працює вчителем реальної школи у Львові. — Федькович зітхнув. — Він справді незвичайний.

— Кобилянський знав, що ти листуєшся зі мною? Федькович кивнув.

— Я писав Антонові, що всі вірші пересилаю тобі. Якби раптом що-небудь трапилося — це ж армія, походи, бої, — щоб звертався до тебе. А йому надсилав лиш те, що годилося друкувати, бо Кобилянський непосида, на місці його не завжди можна знайти. Та й не хотілося, щоб він читав написане похапцем, де-небудь на пеньку за казармами чи на короткому постої в поході.

— Це малинівка, — на секунду перериваючи бесіду, мовив Волянський. — Не терплю всякого смороду… Я так здивувався: якось листоноша приносить адресований мені пакет. Зриваю печатки, розгортаю упаковку — коштовні, із золотим тисненням видання: Євангеліє від Луки кирилицею і чеським алфавітом. У приписці Антон просить передати один примірник батькові, знає звідкілясь, що батько тюдівський священик. Довго поламав голову, поки здогадався, що дарунок той завдяки тобі.