Гомер - Іліада. Одіссея

в чорнім судні повернувся.

Смерть лиху женихам замишляючи, вдвох подалися

В місто преславне вони. Одіссей помаленьку іззаду

155] Йшов. Телемах же далеко від нього ступав попереду.

Вів свинопас Одіссея, убраного в бідне лахміття, -

В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда,

Що на ціпок опиравсь, а на тілі мав дране лахміття.

Тим-то нікому з нас, навіть найстаршим, на мисль не спадало,

160] Щоб несподівано так Одіссей повернувся додому.

Отже, і лайкою ми й чим попало у нього жбурляли.

Та до часу він наші лайливі слова і побої

В домі власному зносив, стійким усе терплячи духом.

Та, послухаючи волі егідодержавного Зевса,

165] Із Телемахом усю він зброю зібрав пречудову,

Склав у коморі її і на засув міцний зачинив там.

Задум намисливши хитрий, дружині своїй наказав він

Винести лук женихам, а до нього ще й сиве залізо -

Нам, бідолашним, знак до змагання й початку убивства.

170] Тільки ніхто з-поміж нас не зміг тятиву на могутній

Лук натягнути, - для того ми надто були недолугі.

Та як великий цей лук опинився в руках Одіссея,

Всякими голосно всі почали ми кричати словами,

Щоб не давали лука йому, хоч і як би просив він.

175] Лиш Телемах підбадьорив і через Евмея дозволив.

Лука незламний в нещастях узяв Одіссей богосвітлий,

Легко його натягнув і стрілу пропустив крізь залізо.

Вийшовши, став на порозі він, бистрії висипав стріли;

Глянувши грізно навкруг, владаря Антіноя устрелив.

«о Стогнучі стріли і в інших він став женихів посилати,

Цілячись прямо, й один за одним вони падали густо.

Знати було, що когось із богів своїм спільником має.

В гніві шаленім по дому гасаючи всюди, обидва

Били круг себе нещадно і голови їм розбивали,

185] й стогін безславний лунав, і кров заливала долівку.

Так, Агамемноне, всі ми загинули. Наші там трупи,

Ще не поховані, й досі лежать в Одіссеєвім домі.

Рідні по наших домівках і досі про це ще не знають, -

Чорну-бо пасоку з ран прийшли б вони наших обмити

190] І поховали б, оплакавши, як і годиться для вмерлих».

Сина Атрея душа тоді знову озвалась до нього:

«Щастен ти, сину Лаертів, умілий на все Одіссею!

Жінку великих чеснот узяв ти собі за дружину.

Серцем-бо чиста й умом бездоганна твоя Пенелопа,

195] Донька Ікарія. Вірна лишилась вона Одіссею

З юності, мужеві свому. Отож не загине ніколи

Слава чеснот її між земнородних, - дадуть їм безсмертні

Співів чудесних на честь розважній жоні Пенелопі.

Та не така Тіндареєва донька, що зле учинила,

200] Юних днів мужа убивши. Жахливі лунатимуть в людях

Співи про неї. Лихою вона неславою вкрила

Вдачею кволих жінок, хоч будуть вони й доброчесні».

Так між собою вони розмову провадили щиру,

Стоячи в темній оселі Аща, в глибинах підземних.

205] Ті ж з Одіссеєм, вийшовши з міста, прийшли незабаром

В сад до Лаерта, оброблений гарно. Колись-то придбавши,

Сам Лаерт пильнував його, трудячись в ньому старанно.

Дім там стояв, а навкруг оббігала його прибудова,

Де спочивають челядники, їжу їдять і ночують

210] Слуги, що всяку виконувать мусять хазяйську роботу,

Там же й стара сікелійка жила, що дбайливо стареньким

Опікувалась Лаертом в полях цих, далеко від міста.

З словом таким Одіссей до слуг і до сина звернувся:

«Разом заходьте тепер у добре збудований дім цей

215] І на обід заколіть швиденько свиню щонайкращу.

Випробу я учиню у нашого батька тим часом -

Чи упізнає мене він, на власні побачивши очі,

Чи не впізнати йому по такій мене довгій розлуці?»

Так говорив він і дав бойову служникам своїм зброю.

220] Бистро у дім вони після того ввійшли, Одіссей же

Вийшов у сад многоплідний, щоб батька на випробу взяти.

Та не знайшов він ні Долія, сад обійшовши просторий,

Ні служників, ні синів його, - всі повиходили з саду

Віття тернове збирати, щоб плотом увесь виноградник

225] Обгородить, - де шукать, їм показував Долій старенький.

Лиш свого батька знайшов у саду, доглянутім добре,

Кущ обгортав він. Латаний весь і брудний був на ньому,

Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої шкури

Латані мав наголінники, щоб від дряпин захищатись,

230] Мав на руках рукавиці від тернів, а зверху козиний

На голові мав каптурок, що збільшував вигляд злиденний.

Глянув на батька незламний в біді Одіссей богосвітлий,

Як його старість зігнула, як гриз його смуток сердечний,

Став під високою грушею й слізьми гіркими умився.

235] Потім у серці своєму і в мислях почав розважати -

Кинутись прямо до батька, обнять, цілувати й відразу

Все розказать, як прийшов він, як в рідну вернувся вітчизну,

Чи розпитати самому і випробу спершу вчинити.

Поміркував, і ось що він визнав тоді за найкраще:

240] Випробу спершу вчинить у жартливо-колючій розмові.

З наміром цим до батька пішов Одіссей богосвітлий,

Той же окопував кущ тоді, голову низько схиливши.

Отже, до нього наблизившись, син ясночолий промовив:

«Саду свого доглядати, мій старче, тобі не бракує

245] Вміння! Великих старань ти доклав тут, і жодна рослина -

Ні виноград, ні оливка, ні груша, ні грядки городні,

Ані смоковниця - тут без твого не росте піклування.

Все ж тобі й інше скажу я, лиш серцем своїм не гнівися:

Доброго догляду сам ти не маєш, сумна тобі старість

250] Випала тут, - увесь ти в бруді, у жалюгіднім лахмітті.

Не за неробство-бо твій господар про тебе не дбає,

Й рабського в тебе нічого нема, - лиш побачити варто

Вигляд і постать твою, - скоріш на державця ти схожий.

Схожий ти справді на нього, якби лиш помився, наївся

255] Й ліг у постелю м'яку, як людині старій подобає.

Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто: