Джордж Мартін - Учта для гайвороння

— Князь-воєвода поновлює покинуті замки, — пояснив Сем. — Нам потрібні маестри, порати круків… ти сказав, дати монету?

— Шеляга буде досить. За срібного оленя Лоркас віднесе тебе до великого підстолія на власній спині. Він п’ятдесят років ходить у підмаестрах і за це ненавидить усіх послушників, а надто шляхетних родів.

— Як ти дізнався, що я шляхетного роду?

— Так само, як ти знаєш, що я напівдорнієць. — Відповідь була проказана з усмішкою, м’якою та горловою дорнійською говіркою.

Сем пошукав при собі грошей.

— То ти послушник?

— Я вже підмаестер. Алерас, знаний багатьма як Сфінкс.

Сема аж підкинуло.

— Сфінкс не загадує загадок, він сам є загадка! — самі собою вигукнулися слова. — Чи не знаєш, що це означає?

— Ні. А це загадка?

— Якби ж я знав. Мене звати Семвел Тарлі. Сем.

— Красно вітаю. То яку справу має Семвел Тарлі до архімаестра Теобальда?

— Хіба він — великий підстолій? — збентежився Сем. — Бо маестер Аемон казав, що Норен…

— Вже два повороти місяця, як ні. Нового обирають щороку. Посаду завжди обіймає хтось із архімаестрів, а вони вважають, що це невдячний уряд, який відволікає їх від справжньої праці. Сього року чорний камінь витяг архімаестер Вальграв, але його розум блукає світами, і служити його строк зголосився Теобальд. Він буркотливий, але норовом не злий… стривай, ти сказав: маестер Аемон?

— Так.

— Аемон Таргарієн?!

— Колись був ним. Та ми звали його просто маестром Аемоном. Він помер дорогою на південь. Відки ти про нього знаєш?

— Як не знати? Він не лише найстаріший з живих маестрів, а й найстаріша людина Вестеросу. Він пережив більше історії, ніж архімаестер Перестан вичитав з книжок. Він міг би нам стільки розповісти про правління його батька та дядька. Скільки ж йому було років?

— Сто два.

— І що він робив у морі в такі літа?

Сем зважив запитання, міркуючи, скільки може відповісти. «Сфінкс не загадує загадок, він і є загадка.» Невже маестер Аемон мав на увазі оцього сфінкса? Та навряд.

— Князь-воєвода Сніговій відіслав його зі Стіни, щоб урятувати життя, — почав Сем, вагаючись.

Він сяк-так розказав незграбними словами про короля Станіса та Мелісандру з Асшаю і хотів на тім зупинитися… та слово за слово, і мимохіть полилася оповідь про Манса Розбишаку та його дичаків, про королівську кров і драконів… і не встиг він отямитися, як вивалив і решту: упирі на Кулаку Першолюдей, Інший на мертвій коняці, вбивство Старого Ведмедя у Крастеровому Дитинці, Йоля та її втеча, Білодріво і Малюк-Павлюк, Холоднорукий з круками, Джон стає князем-воєводою, «Кіс», Дареон, Браавос, бачені Чжондо у Карфі дракони, «Коричний вітер» і те, що прошепотів йому маестер Аемон наприкінці життя. Сем не виказав лише таємниць, які присягнувся берегти: про Брана Старка з супутниками і про підміну немовлят Джоном Сніговієм.

— Даянерис — єдина надія, — закінчив він. — Аемон казав, що Цитадель мусить негайно вислати їй маестра і привезти додому на Вестерос, поки ще не пізно.

Алерас уважно слухав, час від часу блимаючи, але не засміявся і не перервав ані разу. Коли Сем скінчив, він легенько торкнувся його руки тонкими брунатними пальцями і мовив:

— Не марнуй грошей, Семе. Теобальд не повірить і половині твоєї розповіді. Але є такі, що повірять. Ти підеш зі мною?

— Куди?

— На розмову з архімаестром.

«Ти мусиш розказати їм, Семе, — говорив Аемон. — Архімаестрам. »

— Гаразд, піду.

До великого підстолія, раптом що, можна повернутися і вранці, вже з монетою в руці.

— А чи далеко йти?

— Недалечко. На Острів Круків.

На Острів Круків не треба було пливти човном; зі східним берегом його з’єднував старий дерев’яний перекидний міст.

— Круківня — найстаріша будівля всієї Цитаделі, — розказав Алерас, поки вони перетинали повільну течію Медовухи. — Вважається, що за Віку Звитяжців тут сидів розбійний князь і грабував кораблі, які йшли униз течією.

Сем побачив, що стародавні стіни вкриває мох і повзучі лози, а замість лучників верхівками ходять круки. За живої людської пам’яті міст ніколи не підіймали.

Всередині замкових мурів було прохолодно і тінисто. Дворище заповнювало старезне оберіг-дерево, що мало пам’ятати перші камені тутешньої твердині. Різьблене на його стовбурі обличчя поросло тим самим ліловим мохом, що й бліде гілля, вкрите цілими важкими подушками. Половина гілок здавалася мертвою, та де-не-де шелестіло кілька червоних листків, і саме на таких полюбляли сидіти круки. На дереві їх було повно, а ще більше — у високих вікнах нагорі, навколо всього дворища. Землю вкривали цятки пташиного посліду. Поки вони перетинали двір, один пролетів над головою, а інші закрякали один до одного.

— Архімаестер Вальграв має помешкання у західній башті, під білою крукарнею, — пояснив Алерас. — Білі та чорні круки чубляться, наче дорнійці з порубіжниками, тому їх тримають окремо.

— А чи зрозуміє архімаестер Вальграв те, що я йому розкажу? — засумнівався Сем. — Ти ж кажеш, його розум блукає світами.

— Бувають у нього дні кращі й дні гірші, — відповів Алерас, — але ти йдеш не до Вальграва.

Він прочинив двері до північної башти і почав видиратися нагору. Сем рушив сходами за ним. Згори лунав плескіт крил, бурмотіння голосів, інколи сердитий вереск — то круки жалілися, що їх збудили.

Нагорі сходів перед дверми з дубу та заліза сидів блідий юнак приблизно Семового віку, зосереджено витріщившись на полум’я свічки правим оком. Ліве ховалося за кучериком попелясто-білявого волосся.

— Що видивляєшся? — запитав його Алерас. — Свою долю? Свою смерть?

Білявий відвернувся від свічки, змигнув.

— Голих жінок, — відповів він. — А це хто такий?

— Семвел. Новий послушник, прибув до Мага.

— Куди котиться Цитадель? — поскаржився білявий. — Нині приймають аби кого. Чорнопиких собак, дорнійців, свинопасів, калік, недоумків, а тепер ще й чорного кита. А я ж гадав, вони у морі сірі.

Одне плече молодика прикрашала коротка накидка з зеленими та золотими смугами. Він був вродливий собою, хоча очима лукавий, з хижими вустами. Сем знав його з дитинства.

— Лео Тирел. — Проказавши ім’я, він знову відчув себе семирічним хлопчиком, ладним напудити у штани. — Я Сем з Рогошпилю. Син князя Рандила Тарлі.

— Що, справді? — Лео кинув ще один погляд. — Наче так. А