Станіслав Лем - Кіберіада

алеї спустіли, дім ще світився всіма вікнами, а я пішов нагору з почуттям поразки, невдоволений не так ними, як собою. Париж горів за вікном понад темною масою садів і передмість, але не міг затьмарити Марса, що сяяв в асцензії,[175] наче хтось поставив над усім жовту крапку.

* * *

Бувають знайомі, з якими тебе не єднають ні зацікавлення, ні якісь переживання, з ними не листуєшся, бачиш їх рідко й випадково, але те, що ці люди існують, має для тебе важливе, хоча й незрозуміле значення. В Парижі таким знайомим є для мене Ейфелева вежа, не як символ міста, бо Париж мені якось і не світить, і не гріє. Що вона для мене значить — я зрозумів, коли прочитав газетну замітку з проектом її демонтажу і злякався.

Скільки буваю в Парижі, завжди ходжу подивитися на неї. Подивитися, та й годі. На прощання заходжу під неї, між чотирьох потужних ніг, звідки видно з’єднувальні арки, що гратують небо, й великі старомодні маховики ліфтів. Так було й наступного дня після званого вечора. Вежа не змінилася, хоч була оточена коробками хмарочосів.

День був гарний. Я сів на лаву й думав, як мені відкараскатись від усього, бо саме з таким рішенням прокинувся вранці. Справа, якій я віддав стільки зусиль, стала мені чужою, непотрібною і облудною. Тобто облудним був мій запал у ній. Я мовби раптово прокинувся чи помудрішав, помітив свою власну незрілість, те саме хлоп’яцтво, яке стояло за кожним моїм життєвим рішенням. Хлоп’яча примха штовхнула мене у вісімнадцять років стати десантником, я навіть побачив Нормандський плацдарм, щоправда, з нош, бо планер, підбитий зенітками, скинув нас, тридцять чоловік, на німецькі бліндажі далеко від цілі. Після цієї ночі я попав до англійського госпіталю з тріщиною куприка. Та й з Марсом вийшло так само. Коли б я побував там, то напевно, не згадував би цього до кінця життя, але мені швидше загрожувала доля другого космонавта на Місяці, якого не задовольнили запропоновані великими фірмами місця в контрольних радах і він усе носився з думкою про самогубство. Один з моїх колег став керувати розподілом пива на Флоріді. Коли я беру в руки бляшанку пива, то бачу, як він входить до підйомника в сліпучо-білому скафандрі. Я кинувся в цю аферу, щоб не повторити його долю.

Дивлячись на вежу, я зрозумів це дуже добре. Фатальна професія, що вабить обіцянкою «великого кроку людства», який, за словами Армстронга, є лише «малим кроком людини», а по суті — піком, апогеєм не лише орбіти, а Голгофою, символом людського життя з його всемогутньою жадобою неосяжного. Тільки й різниці, що кращі роки нашого життя на Землі відповідають там годинам. Олдрін знав, що сліди його гігантських підошов на Місяці переживуть не лише пам’ять програми «Аполлон», а й саме людство, що змете їх лише сонячне полум’я за півтора мільярда років. Але ж як може людина, що торкнулася вічності, вдовольнитися продажем пива? Знати, що все вже позаду, відчути це так раптово, так безповоротно — це більше, ніж поразка, це глум над колишнім злетом. Дивлячись отак на залізний монумент, споруджений солідним інженером дев’ятнадцятому століттю, я щораз більше дивувався своєму засліпленню, якому піддавався стільки років, і лише сором не дозволяв мені кинутися в Гарж і спакувати речі. Сором і обов’язок.

Після обіду до мене в мансарду завітав Барт. Здавалося він був чимось пригнічений. Приніс новину. Інспектор Піньйо, зв’язковий між Сюрте й колективом Барта, запрошував нас обох до себе. Йшлося про справу, якою займався один з його колег, комісар Леклерк. Піньйо вважав, що нам варто ознайомитися з нею. Я, звичайно, погодився, і ми поїхали в Париж. Піньйо вже чекав. Я його впізнав, це був сивоголовий мовчун, якого я зауважив біля Барта вчора. Він виявився значно старшим, ніж мені спершу здалося. Прийняв нас у невеликій кімнатці в бічному крилі. Підвівшись з-за столу, на якому стояв магнітофон, він без передмови сказав, що комісар був у нього позавчора, він уже на пенсії, але часом провідує давніх знайомих. У розмові спливла справа, якої Леклерк не може викласти мені особисто, але на прохання інспектора записав її на плівку. Запросивши нас сісти, бо це, мовляв, довга історія, Піньйо наче з ввічливості, щоб не заважати, залишив нас. Це видалося мені досить дивним.

Забагато благодійництва, як на будь-яку поліцію, а надто на французьку. Забагато й замало. В тому, що сказав Піньйо, брехні, мабуть, було небагато; слідство, очевидно, таки велося, історія навряд чи була вигаданою, комісар справді був пенсіонером, то що могло бути простішим, як влаштувати з ним зустріч. Можна ще зрозуміти, коли не хочуть показувати документів, це для них святиня, але магнітофонний запис наводив на думку, що вони хочуть уникнути будь-яких дискусій. Інформація мала обійтися без коментарів. Стрічку ні про що не запитаєш. Що за цим криється? Барта це, мабуть, теж збило з пантелику, але він не хотів чи не міг поділитися своїми сумнівами. Це все промайнуло в моїй голові, коли з увімкненого магнітофона пролунав низький, впевнений, дещо задиханий голос.

— Шановний пане, щоб уникнути непорозумінь, попереджую, що скажу вам лише те, що можу. Інспектор Піньйо ручається за вас, та є речі, про які я промовчу. Мені відома справа, з якою ви приїхали, з досьє я ознайомився ще перед вами, і от що я скажу: в ньому немає матеріалу для слідства. Розумієте, що я маю на увазі? Професійно я не цікавлюся тим, що не підпадає під статті карного кодексу. На світі є безліч незрозумілих речей: літаючі тарілки, вигнання нечистої сили, якісь типи згинають у телестудії виделки на відстані, але мене як поліцейського це не обходить. Як читач «Франс Суар» я можу зацікавитися цим на п’ять хвилин і сказати: «Ти ба!» Звичайно, коли я кажу, що в цій італійській афері нема підстав для слідства, я можу помилятися, але за моєю спиною тридцять п’ять років праці в поліції. Зрештою, ви можете й не зважати на мої теревені. Це ваша справа. Інспектор Піньйо просив ознайомити вас зі справою, яку я вів два роки тому. Коли я закінчу, ви зрозумієте, чому преса мовчала про неї. Це неввічливо, але відразу попереджу, що коли б ви спробували опублікувати цей матеріал, він був би офіційно спростований. Чому — зрозумієте далі. Йдеться про інтереси держави, а я — французький поліцейський. Не ображайтеся — це просто питання професійної лояльності. Я вжив звичне