Джордж Мартін - Борва мечів

— Я Сем, — схлипнула чорна постать. — Сем я, мене так звати, випустіть мене, ви мене вдарили списом…

Він викотився у калюжу місячного сяйва, не припиняючи боротися з Мейриною сіткою. Ходор і досі басовито волав:

— Ходор-ходор-ходор!

Йоджен нарешті здогадався кинути у вогнище кілька гілок та роздмухати тріскотливе полум’я. У його світлі Бран побачив коло цямрини колодязя дівчину з блідим худорлявим обличчям, загорнуту в хутро та шкури і накинуту велетенським чорним кобеняком. Вона намагалася заспокоїти верескливе немовля в себе на руках. Істота на підлозі спробувала пропхати руку крізь сітку до свого ножа, але не змогла. То не було ані чудовисько, ані Скажений Сокирник у крові своїх жертв — лише товстий здоровань, одягнений у чорну вовну, чорне хутро, чорну шкіру та чорну кольчугу.

— Це ж чорний братчик! — мовив Бран. — Мейро, він із Нічної Варти!

— Ходор? — Ходор присів навпочіпки і витріщився на людину в сітці.

— Ходор, — повторив він і пугукнув, наче сова.

— Так, я з Нічної Варти, так-так. — Товстун і досі дихав важко, наче ковальські міхи. — Я — братчик Варти.

Одна з мотузок сітки підтягувала його підборіддя угору, змушуючи тримати голову високо. Інші глибоко врізалися у щоки.

— Я гайворон! Благаю вас, випустіть мене звідси!

Бран раптом засумнівався.

— Невже ви — триокий гайворон?

«Ні, цей не може бути триоким гайвороном.»

— Та мабуть, ні. — Товстун поводив очима з боку в бік. Очей він, вочевидь, мав лише два. — Мене звуть Семом. Семвел Тарлі. Пустіть, мені боляче!

Він знову почав вовтузитися. Мейра презирливо пирхнула.

— Та годі вже соватися! Порвете мені сітку — викину назад до колодязя! Лежіть тихо — тоді звільню.

— Ви хто такі? — запитав Йоджен дівчину з дитиною.

— Я — Йоля, — відповіла вона. — На честь квітки, метьолі. А він — Сем. Ми не хотіли вас лякати.

Вона заколисала дитину, замурмотіла до неї, і та нарешті припинила плакати.

Мейра тим часом розплутувала товстого братчика. Йоджен пішов до колодязя і втупився у глибину.

— Звідки ви прийшли?

— З Крастерового Дитинця, — відповіла дівчина. — А ви той самий?

Йоджен обернувся до неї.

— Який?

— Він сказав, що Сем — не той самий, — пояснила дівчина. — Сказав, що має бути інший. Той, по кого його послали.

— Хто сказав? — запитав Бран.

— Холоднорукий, — тихо відповіла Йоля.

Мейра звільнила один кінець сітки, і товстун спромігся сісти. Бран побачив, що він аж труситься і досі намагається відсапатися.

— Він сказав, що тут будуть люди, — промимрив товстун, хапаючи повітря. — У замку. Та я не знав, що ви тут, просто біля колодязя. А хто знав, що ви кинете на мене сітку і тицятимете у живіт?

Він помацав своє черево вдягнутою в чорну рукавицю рукою.

— З мене тече кров? Не бачу.

— Та я вас просто з ніг збила, — мовила Мейра. — Ану ж дайте подивитися.

Вона стала на коліно і помацала йому навколо пупа.

— Та ви ж у кольчузі. Я вам і до шкіри не дістала.

— Все одно боляче, — пожалівся Сем.

— Невже ви справді братчик Нічної Варти? — запитав Бран.

Товстун закивав, підборіддя його затрусилися. Шкіра його була бліда і трохи обвисла.

— Лише шафар. Я дбав про круків князя-воєводи Мормонта. — На мить здалося, що він зараз заплаче. — Але я загубив їх на Кулаку. То моя вина. І сам загубився теж. Я не зміг навіть знайти Стіну. Вона у п’ять сотень верст завдовжки, у сто сажнів заввишки, а я не зміг її знайти!

— Ну знайшли ж, осьо вона тут, — мовила Мейра. — Тепер піднімайте дупу з підлоги, я заберу свою сітку.

— Як ви подолали Стіну? — запитав Йоджен, поки Сем важко спинався на ноги. — Невже колодязь веде до підземної річки? То ви пливли річкою? Але ж навіть одягу не змочили…

— Там є брама, — мовив товстун Сем. — Таємні двері — старі, як сама Стіна. Він назвав їх «Чорною Брамою».

Троски перезирнулися.

— Ми знайдемо цю браму на дні колодязя? — запитав Йоджен.

Сем струснув головою.

— Ні, ви не знайдете. Я мушу вас відвести.

— Чого б це? — підозріливо примружилася Мейра. — Якщо брама є, то вона є.

— Ви її не знайдете. А якби і знайшли, то не відчините. Перед вами вона не відчиниться. Бо то є Чорна Брама!

Сем смикнув за свій вицвілий чорний рукав.

— Він каже, відчинити ту браму може лише воїн Нічної Варти. Присяжний братчик, який проказав обітниці.

— Він каже?! — Йоджен насупився. — Отой… Холоднорукий?

— То не справжнє його ім’я, — відповіла Йоля, колихаючи дитину. — Ми його так звемо, Сем і я. Руки в нього холодні, наче крига, та він нас порятував від упирів, він зі своїми круками, а потім привіз сюди верхи на велетенському олені.

— На олені?! — перепитав Бран, якого наче громом вдарило.

— На олені?! — здригнулася Мейра.

— З круками? — перепитав Йоджен.

— Ходор? — спитав Ходор.

— А він був зелений? — зацікавився Бран. — Чи мав він кущаві роги на голові?

Товстун збентежився.

— Хто, олень?

— Холоднорукий! — нетерпляче вигукнув Бран. — Стара Мамка оповідала, що зелені люди їздили верхи на оленях. І самі, бувало, мали роги.

— А він не був зелений. На собі він мав чорне, як братчик Нічної Варти, але сам був блідий, наче упир, і такий холоднорукий, що я спершу злякався. Та упирі мають блакитні очі й не мають язиків, або забувають людську мову. — Товстун обернувся до Йоджена. — Він там чекає. Ми мусимо йти. Чи маєте ви тепліший одяг? Коло Чорної Брами холодно, а потойбіч Стіни — ще холодніше. Ви…

— Чому він не прийшов з вами? — Мейра махнула рукою на Йолю та дитину. — Адже вони прийшли, чому б і йому не прийти? Чому ви не провели його крізь Чорну Браму?

— Він… він цього не може.

— Чому?

— Стіна не пускає. Він каже, що Стіна — то не лише лід та камінь. У неї вплетені чари… стародавні та могутні. Він не може пройти під Стіною.

В замковій кухні настала