Джордж Мартін - Борва мечів

Бран примусив себе заплющити очі. Може, він навіть трохи поспав або закуняв, пливучи кудись на хвилях, як це зазвичай трапляється у напівсні — намагаючись не думати про Скаженого Сокирника, Щура-Куховара чи те, що приходило посеред ночі.

А тоді він почув звук. «Що то було?» Він аж подих затамував. «Невже мені наснилося? Невже це якесь дурне жахіття?» Бран не хотів будити Мейру та Йоджена з-за поганого сну, але ж… десь там… якесь далеке шурхання… «Та ні, то листя шурхотить стінами ззовні у дворі, літає вихорами… а може, вітер, просто вітер…» Та звук долинав не ззовні. Бран відчув, як волосинки на руках стають дибки. «Це тут, усередині, поруч із нами. І гучнішає.» Він став на лікоть, дослухався. Надворі справді дмухав вітер і летіло листя, та заразом Бран почув і дещо інше. «Кроки.» Хтось до них ішов. Якась істота прямувала просто до них.

Він знав, що то не були вартові — адже ті ніколи не залишали Стіну. Але у Ніч-Кромі могли жити інші привиди — ще жахливіші. Бран згадав, що Стара Мамка розповідала про Скаженого Сокирника: як він знімав чоботи і нишпорив замковими палатами у пітьмі босоніж, не видаючи ані звуку, якщо не рахувати крапель крові, що падали з його сокири, ліктів та кінчика мокрої червоної бороди. А може, то був не Сокирник, а те, що приходить уночі. Стара Мамка казала, що його бачили підмайстри, але у їхніх розповідях князеві-воєводі воно виглядало щораз інакше. «І усі троє померли впродовж року, а четвертий збожеволів. А за сто років по тому, коли істота з’явилася знову, коло неї бачили підмайстрів, що шкандибали, закуті у кайдани.»

Але ж то була лише казка. Бран дарма лякав себе нею. Маестер Лювин казав, що ніяка істота вночі не з’являлася. А хоч би і з’являлася колись — тепер її вже нема на світі, як нема велетнів і драконів. «Пусте» — подумав Бран.

Але звуки наближалися та гучнішали.

«Це з колодязя» — раптом зрозумів він і перелякався ще більше. З-під землі, з суцільної пітьми до нього сунуло щось невідоме. «Це Ходор його збудив своєю дурнуватою каменюкою, і тепер воно іде.» Важко було чути напевне, що воно таке, бо Ходор хропів, а його власне серце гупало у грудях. Невже то кров капотить із сокири? Чи може, ледве чутно дзвенять примарні кайдани? Бран дослухався ретельніше. «Кроки.» То були напевне кроки — кожен наступний гучніший за попередній. Та скільки там крокувало ніг, він порахувати не зміг — колодязем-бо гуляла луна. На щастя, не чулося ані капотіння, ані кайданів, зате Бран почув щось інше… тоненьке скигління, наче від болю, і важке придушене пирхання. Та гучніше за все лунали кроки, і вони наближалися.

Бран так перелякався, що і кричати забув. Вогнище блимало кількома тьмяними жаринами, друзі міцно спали. Він хотів був вислизнути зі шкури та пошукати вовка, але ж Літо міг бігати за багато верст звідси, а Бран не хотів лишати друзів беззахисними перед тим, що насувалося з колодязя. «От казав же: не варто було сюди приходити» — подумав він у відчаї. — «Казав же, що тут є привиди. Казав, що треба йти до замку Чорного.»

Кроки здалися Бранові важкими, повільними та урочистими. Вони трохи причовгували по каменю. «Напевне, то хтось великий.» У казках Старої Мамки Скажений Сокирник був чималий на зріст та дебелий статурою, а те, що приходило вночі — величезне і моторошне чудовисько. Санса колись розповідала йому в Зимосічі, що гемони пітьми не можуть зачепити того, хто ховається під ковдру з головою. Бран заховався б і зараз, але вчасно згадав, що є принцом і майже дорослим чоловіком.

Звиваючись і тягнучи за собою мертві ноги, Бран поповз підлогою. Нарешті він зміг дотягнутися і торкнутися Мейриної ноги. Та негайно прокинулася — Бран не знав нікого, хто був би швидший та спритніший за Мейру Троск і краще пильнував би небезпеки. Він притиснув пальця до вуст, застерігаючи нічого не казати. Вона почула звуки миттєво — Бран побачив це на її обличчі. Кроки, слабке скигління, важке пирхання лунали у колодязі дедалі ближче.

Мейра стала на ноги без жодного слова, узяла до правиці тризубу сандолю, а до лівиці — згорнуту сітку, і ковзнула босою до колодязя. Йоджен спав собі далі, нічого не відаючи, а Ходор бурмотів і перекидався у неспокійному сні. Мейра трималася у тіні, обходячи стовпи місячного світла тихіше за кішку. Бран спостерігав за нею, не відриваючи очей, та ледве бачив відблиски на її списі. «Я не можу дозволити їй битися самій» — подумав він. Літо бігав десь далеко, але ж…

Бран скинув власну шкуру і потягнувся до Ходора.

Це було зовсім не так, як ковзнути усередину Літа. З вовком Бранові було легко — не доводилося вже ані думати, ані силувати себе. Але з Ходором повелося важче — наче натягувати лівий чобіт на праву ногу. Відчуття були якісь незвичні, та й «чобіт» лякався — він не розумів, що відбувається, і щосили намагався відіпхнути «ногу». Бран відчув блювотиння у глибині Ходорового горла і трохи не відступив. Та все ж наполіг на своєму, вивернувся, штовхнувся, сів, підібгав ноги — великі, дужі — та підвівся з місця. «Я стою!» Бран зробив крок. «Я іду!» Відчуття було таке дивне, аж він трохи не впав. Бран бачив на холодній кам’яній підлозі себе — маленького і скаліченого, але сам тепер скалічений не був. Руки ухопили Ходорового меча. Подих чувся вже так гучно, як ковальські міхи.

Раптом з колодязя долинув болісний плач, пронизливий вереск, що простромив його, наче клинок. Велика чорна постать випхалася з колодязя у пітьму кухні та посунула на світло. У Бранові згустився такий страх, що він забув навіть думати про те, аби підняти Ходорів меч — а натомість опинився знову на підлозі, слухаючи волання Ходора «Ходор-ходор-ХОДОР», як того разу в башті на озері, коли небом зміїлася блискавка. Але і те, що приходить уночі, тепер теж волало і знавісніло вовтузилося у Мейриній сітці. Бран побачив, як із темряви вилітає її сандоля, як постать запинається і падає, намагаючись звільнитися. З колодязя досі долинав вереск, тепер навіть гучніший. На підлозі борюкалася з сіткою, безладно вовтузилася чорна постать, волаючи:

— Ні, ні, благаю вас, не треба!

Мейра стала над верескуном. Місячне сяйво висріблило тризубе вістря її сандолі.

— Хто ви такий? — наказала вона