Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

Дженніфер схопилася і сіла на ліжку, побачивши видіння про Пірса. Свято ось–ось почнеться. Але їм доведеться запізнитися. Штовхнувши сплячого поруч Еймарка, вона встала з ліжка, швидко одягаючись. Він зрозумів її без слів, як завжди, і вони перенеслися в Королівство Сердець.

Пірс радів. Фібі йшла поруч із ним, вона була симпатичнішою за тих тварюк, які володарювали Ґотліном. Він ненавидів магів за те, що вони виглядали, як люди. Сирени Душ, ні краплі не приховували свою індивідуальність. Бузкова шкіра, фіолетове волосся, відвертий одяг...він був би навіть геть не проти поспілкуватися з Фібі ближче. Натовп фантомів за ним був величезним. Які ж кровожерливі ці маги...знищили навіть своїх. Гидота. Тепер їх ніхто не зупинить. Він широко посміхнувся.

–Нам сюди.– заявив один із фантомів.

Вони повернули праворуч і перетнули ліс, вийшовши на величезну галявину. Перетнути галявину, обійти два пагорби, і вони будуть біля палацу.

Еймарк схопився за голову. Дженніфер схопила його за руку.

–Що? Що ти бачиш? – запитала Дженніфер.

–Він повернув Фібі. – відповів Еймарк, борючись із мігренню, яку спричинила медитація. – Вона заточила Вайолет у Мавзолеї, відокремивши її душу.

–Значить, вона знову знайшла сили.– злякалася Дженніфер.

–Так. І з нею армія фантомів.

–Фантомів? – здивувалася вона. – Як був Ліам?

–Багато з них ті, кого свого часу вбила Ельга та Айріал.– хитав головою Еймарк.

Айріал і Старла–Кассіопея злякано переглянулися.

–Хіба ти не повернув до життя тих, кого знищив?– запитала Дженніфер.

–Тільки тих, хто дав згоду. Багато хто вважав за краще не повертатися.

–Господи... – прошепотіла Дженніфер. – Він збирає її ворогів. У фантомів є сили?

–Вони слабкіші, але цілком відчутні.– сказав Еймарк.– Нам потрібно поквапитися.

–Здається, там живе Хелена.– сказала Старла.– Ходімо, ми не знайдемо Королівство Левів без неї.

Ґотлінський палац

Джилана перенесла Ебіґейл до палацу. Усе було пишно прикрашене до свята двійнят. Оматей і Аделайн гордо ходили палацом, приймаючи привітання. Ельгорт, одягнений в ошатний комзол, широко посміхався гостям, обійнявши Анжелу. Ельга, у довгій бордовій сукні з чорним мереживом на шиї та плечах, стояла поруч.

– Це королівський прийом, а я знову була в якихось штанцях.– бурчала Ебіґейл.

–Ти маєш чудовий вигляд, сніжинко, не дуркуй.– чмокнувши її в щоку, заявив Ельгорт.

Вони сіли за стіл, сім'я зрідка окидала Ебіґейл якимись дивними поглядами. "Та, щоб! Олімпія вже всім розбовкала?"– подумки дратувалася дівчина. Вона склала прибори в тарілку і встала, вийшовши із замку. Тут, на вулиці, дихалося легше. Було темно, світився тільки палац. Вона бувала тут рідко. Захист знімали, коли смертні входили або залишали палац, тому, що якби на ньому зараз був захист, вони б не побачили його. Кілька годин тому, вона створила портал і перенеслася зі старого будинку в Ґотліні, в батьківський, сама не розуміючи, як це зробила. Схоже, що знову випадково, як і першого разу. Але  не може все одно перенестися навмисно.

–Чому я така... бракована? – журилася вона, штовхнувши камінь.

Вона ходила туди–сюди біля ґанку і злилася на себе.

–З такими кроками, ти скоро рови пройдеш.

Вона обернулася, Ельгорт стояв біля вхідних дверей замку.

–Хочеш поговорити? – поцікавився він.

–Ні.– відрізала Ебіґейл.

Ельгорт скорчив міну і спустився.

–Ну ж бо, сніжинко. У чому справа?

Вона зітхнула.

–Ти не повіриш мені, як і всі. Тим паче, що й так уже всі все знають.

–Я не чув твоєї версії їхньої історії.

"Тобто, він не заперечує, що вся сім'я вже перемила мені кістки. Чудово.",– подумала Ебіґейл.

–Я сьогодні знову перенеслася. – зітхнула вона. – Цього разу, я впала у ванну в гостьовому будинку, а виринула в батьківському. Я знову зробила це випадково і не повторю навмисно, бо не знаю як.

–Дар не дається легко, Ебіґейл. Його треба розвивати.

–Як? Я намагалася, багато разів і нічого!

–Ти намагалася тричі, може, чотири рази. – спокійно продовжував він.– Цього мало. Ти помилятимешся знов і знов, поки не зрозумієш, що саме потрібно робити.

–Ти віриш мені?

–Я знаю, як це, бути якимось не таким... – відповів Ельгорт, вдивляючись у її очі.– Ельга намагалася переконати мене, що сніг – моя стихія, і я повірив у це. Я – маг, Ебіґейл. Я навчився розвивати себе. Але я до останнього не впевнений, чи належить мені ця сила. Коли Ельга вперше проявила свій дар, ми всі були налякані. Але я хотів цього. Хотів бути магом настільки сильно... Що здобувши дар, я не зрозумів, що мені з ним робити.

Ебіґейл міцно обійняла його. Ельгорт завжди був особливим для неї, адже він завжди розумів більше, ніж усі інші.