Джордж Мартін - Учта для гайвороння

облудниця.» Доведеться якось видурити Томена в неї з пазурів, поки з малого не зробився новий Джофрі. А тим часом знайти хлопцеві нову малу раду. «Якщо Серсею вдасться відсунути, пан Кеван міг би погодитися на уряд Томенового Правиці.» А як не погодиться, то в Семицарстві не бракує інших розумних голів. Форлей Престер — непоганий вибір. Або Роланд Кракегол. Якщо не можна обирати з західняків, щоб не дратувати Тирелів, то є Матіс Рябин… а чи й Петир Баеліш. Чому ні? Мізинець — чолов’яга до всіх приязний, на розум меткий, але надто низького роду, щоб загрожувати зацному панству, бо навіть не має власного війська. «Кращого Правиці годі й шукати.»

Залога Таллі пішла наступного ранку, позбавлена зброї та обладунків. Кожному дозволили взяти той одяг, що на спині, і харчів на три дні; з кожного взяли урочисту присягу ніколи не здіймати зброї на князя Емона або дім Ланістер.

— Як пощастить, то один з десяти її дотримає, — зауважила пані Генна.

— То й добре. Краще битися проти дев’ятьох, ніж проти десятьох. Бо хтозна — саме десятий може мене вбити.

— А наче ті дев’ятеро не можуть тебе вбити!

— Нехай вбивають. Авжеж краще, ніж померти в ліжку.

«Або на нужнику.»

Двоє людей з залоги не пішли разом з рештою. Пан Десмонд Грел, старий майстер-мечник князя Гостера, вирішив одягти чорне. Так само вчинив і пан Робін Ригер, сотник надвірної варти Водоплину.

— Цей замок сорок років був моєю домівкою, — мовив Грел. — Ви сказали, я вільний піти, але куди? Старим і череватим запізно шукати долі заплотного лицаря. Зате на Стіні людям завжди раді.

— Як забажаєте, — відповів Хайме, хоч і не порадів зайвому клопотові.

Двом лицарям дозволили забрати свої обладунки та зброю; до них приставили тузінь варти з Клеганових людей, щоб доправити до Дівоставу. Очолив загін Рафорд, якого всі кликали Любчиком.

— Диви мені, щоб бранці досягли Дівоставу неушкоджені, — наказав Хайме очільникові, — бо те, що пан Грегор зробив Цапові, видасться дружнім жартом проти того, що я зроблю тобі.

Минуло ще кілька днів. Князь Емон зібрав усіх людей Водоплину — чадь князя Едмура та свою власну — в замковому дворищі й виголосив промову години на три про їхні обов’язки при новому господарі та повелителі. Час від часу він вимахував своїм пергаменом, а стайнярі, ковалі та покоївки слухали у похмурій тиші під краплями дрібного дощику.

Співець теж слухав — той самий, якого Хайме забрав від пана Римана Фрея. Хайме натрапив на нього у дверях, де той ховався від води з неба.

— Його вельможність мав би зробитися співцем, — мовив чолов’яга. — Проказав промову, довшу за порубіжну думу, і хоч би раз спинився відсапатися.

Хайме мимоволі засміявся.

— Князь Емон більше полюбляє жувати, ніж дихати. Складеш про нього пісню?

— Складу, ще й кумедну. Назву її «Балачки з рибами».

— Тільки не співай там, де моя тітка може почути.

Раніше Хайме не звертав на співця уваги. То був невеличкий чоловічок, вбраний у поношені зелені штани і трохи світлішу, теж добряче тріпану свитину, дірки у якій затуляли шкіряні латки. Носа він мав довгого та гострого, усмішку — широку аж до вух. Ріденьке брунатне волосся, сплутане і немите, спадало на комір. «Років п’ятдесят, як один день, — подумав Хайме. — Заплотний лицедій, добряче побитий життям.»

— Хіба ти не служив панові Риману, коли я тебе знайшов? — запитав Хайме.

— Служив, та лишень два тижні.

— Я гадав, ти звідси підеш разом із Фреями.

— Отам теж Фрей стоїть, — кивнув співець на князя Емона. — Замок тут затишний, в ньому і зиму незле пересидіти. Бих Білосміх полиндав додому з паном Форлеєм, а я подумав, чи не обійняти його місце. Мені, старому шкарбанові, з його солодким голосочком не рівнятися, зате я, перепрошую мосьпана, знаю вдвічі більше сороміцьких пісень.

— Ну то матимеш від моєї тітки палку приязнь, — мовив Хайме. — Якщо сподіваєшся перезимувати — диви, щоб потішив пані Генну. Вона тут усьому голова.

— Хіба не ви?

— Моє місце біля короля. Скоро вже й поїду.

— Прикро чути, мосьпане. А я ж знаю кращі пісні, ніж «Рине дощ у Кастамирі». Можу вам заграти… що забажаєте, те й заграю.

— Іншим разом, — мовив Хайме. — Ім’я маєш?

— Том зі Семиструм’я, з ласки вельможного пана, — поштиво зняв шапчину співець. — Та усі кличуть мене Томом-Сімкою.

— Солодких пісень тобі, Томе-Сімко.

Тієї ночі він бачив уві сні, що знову стоїть варту біля свого мертвого батька у Великому Септі Баелора. У септі було темно й тихо, аж доки з тіней не з’явилася жінка і не закрокувала повільно до поховального каравану.

— Сестро? — спитав Хайме.

Але то була не Серсея. То була сестра-мовчальниця, вся у сірому. Каптур і серпанок ховали її обличчя, але він бачив вогонь свічок у зелених озерах очей.

— Сестро, — повторив він, — чого тобі треба від мене?

Останнє слово загуляло луною по всьому септові: «менеменеменеменемене».

— Я не твоя сестра, Хайме. — Вона здійняла м’яку бліду руку і відкинула каптура. — Хіба ти мене забув?

«Як забудеш того, кого й не знав ніколи?» Але слова застрягли йому в горлі. Він таки знав її, але давно, дуже давно…

— То ти й панотця свого забудеш? Цікаво, чи насправді ти його знав.

Її очі були зелені, волосся схоже на золоту пряжу. Віку він вгадати не міг. «П’ятнадцять, — подумав він, — чи п’ятдесят.» Вона видерлася вгору сходами і стала коло поховальних ношів.

— Він не терпів, щоб з нього сміялися. Саме кпини він ненавидів найбільше за все у світі.

— Хто ти? — Він мусив почути відповідь.

— Спитай себе, хто ти?

— Це сон.

— Справді? — Вона сумно посміхнулася. — Порахуй свої руки, дитино.

«Одна.» Він мав одну руку, міцно стиснену на руків’ї меча. Лише одну.

— Уві сні я завжди маю дві.

Він здійняв правицю і витріщився, не вірячи очам, на бридкий оцупок.

— Ми всі мріємо у снах про те, чого не можемо мати. Тайвин мріяв, щоб син його став величним лицарем, щоб донька стала королевою. Він мріяв про таких могутніх, хоробрих і вродливих дітей, з яких ніхто ніколи не глузуватиме.

— Я став лицарем, — відповів