Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Жінка глибоко зітхнула, провела руками по обличчю...

– Ой... дівчата... я начебто кави хорошої випила... тільки серце не стукає і легко все так… і спати не хочеться... так добре... – тут вона ніби опритомніла, – Максиме, робіть, будь ласка, робіть усе, що хочете, тільки скоріше! Дівчата... він не бреше... – вона дивилася на подруг благальним поглядом.

– Ну що, поїхали? – Макс запитально подивився на третю жінку.

– Так, я теж згідна... Ще жоден шарлатан не пропонував усе і безкоштовно. І без жодних хитрощів і застережень.

Стоячи у своїй “зарядній” станції, усім тілом відчуваючи силу, що йде до нього, запахи лісу, звуки ночі, коли прохолода й свіжий вітер приносили спокій у душу й лад у роздумах, Макс продумував, як усе відбуватиметься, і вирішив, що, в кожному разі, спершу треба обійти всіх, переглянути й бодай трохи стабілізувати, додати сили, щоб вистачило жити й боротися. Із цим він підійшов до першої дитини. Хлопчисько, років десяти... неймовірно блідий і худий. Руки йому на голову й на сонячне... поїхали... Далі було ще троє хлопчиків і двоє дівчат, наймолодшій було заледве три рочки і вона була дуже схожа на свою маму-Танечку... Через дві години, витративши приблизно з пів години на кожного, Макс зробив перерву. Розім’яв руки, плечі, походив по палаті. У чотирьох були, мабуть, лейкози, у молодшенької – якась пухлина в животику. Може нейробластома або ще якась гидота. І ще в одного хлопчика якась капость у голові. Загалом, поки що все виходило не погано. Хитре табло в його голові розділилося на частини і постійно моніторило різні показники всіх шістьох. Ось за ними Макс і бачив, що якась стабільність усе ж з’явилася – тиск, температура, сатурація крові покращилися і стали стабільнішими. Мами були стривожені, але й задоволені водночас – діткам стало явно легше, це було видно, вони просто спали і спали спокійно, хоча деяким це не вдавалося вже давно. А тривога, як відчував Макс, була зав’язана на тому, що вони боялися сподіватися, але все одно вірили. Вірили попри все, як і всі попередні місяці, вірили, продаючи все, що є в домі, а часто й самі домівки, іноді покинуті чоловіками, іноді навіть без підтримки родичів, просто вірили і все.

– Ну що? – видихнула білява Танечка, наймолодша і найемоційніша з усіх. – Скажіть нам хоч що-небудь, нам дуже треба...

– Поки що все добре, все так, як я думав. А значить – усе за планом. До речі, а медсестра сюди що, взагалі не заглядає?

– Заглядає... коли заплатиш. А так – о дев’ятій вечора засунула носа: "А... ви тут... ну добре" – і побігла до більш грошовитих пацієнтів. Нас же чому з онколікарні сюди перевели? Щоб статистику не псувати... Онкоцентр він же ого-го... “Фарма” його живить, від нього й годується... ліки експериментальні всучують... може, й допомагають вони, ці ліки, – жінка важко зітхнула, – та не всім дістаються, а ті, що безплатно дають, то від них швидше в могилу ляжеш, ніж від хвороби навіть.

– Зрозуміло, – Макс зробив у пам’яті позначку, – а батьки інших дітей? Вас тут троє... інші де?

– А в нас зміни такі. Поділилися, хто коли може... Хто може хоч якось заробляти – працює, а ми тут допомагаємо, вони приходять нас підмінити, мами так ті взагалі, як на зміну ходять, ось о восьмій ранку мають бути. Он у Тані, – показала на блондинку, – чоловік у нічну працює і вдень теж, поки вона тут сидить. Приходить, коли може хоч на кілька годин її підмінити. Так от... – Макс розуміюче кивнув. А що тут скажеш?

– Я тоді вас дуже попрошу – якщо хто прийде – розберіться самі, мені не можна буде відволікатися. Зовсім. Це був досить загальний огляд, а ось зараз почнеться все найголовніше. Стан у них у всіх дуже важкий, гадаю, за раз ми не впораємося, але навіть якщо так, то ми зустрінемося ще раз чи два, скільки треба буде. Так... Саме так. Ще один раз – це точно. Контрольний огляд треба буде провести, перевірити... Якось так. – Макс зітхнув і підійшов до ліжечка першого хлопчиська...

До сьомої ранку він неабияк втомився – найважчим виявилася малявка і хлопчисько з пухлиною в голові. У дівчинки все сильно розійшлося по організму, а у маленького чоловіка шести років, просто все було дуже складно. Голова – це все-таки не рука. Адже, по суті, все, що міг Макс, це енергетично у багато разів посилювати опір організму, його регенерацію і захисні функції, а далі той усе робить сам. Для Макса це було схоже на те, як якби тонким листочком намагатися зупинити вітер – листочок полоще, прогинає, рве – вітер продуває всюди. Так і слабкий організм не в змозі впоратися з дегенерацією в ньому, яка дедалі посилюється, а от якщо цей листочок самозахисту підтримати бетонною плитою з потужною основою, то тоді й назад відштовхнути можна... Він ганяв енергопотоки в потрібних місцях, заливав тканини й органи енергією, іноді буквально випалюючи чужорідні клітини, цим відокремлюючи метастази від правильних тканин, а потім на це все нападав сам організм, з’їдаючи фагоцитами чи чим там він усе вбиває, усе непотрібне. Це уявлення було дуже простим і наївним, але воно йому подобалося саме своєю простотою і найголовніше – діяло. Залишки побоїща забирала кров, очищаючись в енергетично насиченій печінці, кров же приносила і нових бійців. Мами теж старалися щосили – дітей постійно поїли, вже по кілька разів міняли памперси – нирки не залишилися без діла. У випадку з лейкозами бійців у крові абсолютно не вистачало і довелося працювати на одній лише силі. Несподівано тут вийшло навіть легше – щойно він пустив силу центральним нервовим стовпом і всією нервовою периферією, як у його зорі все тіло дитинчати засвітилося як величезний кущ, де кожна гілочка – це нервовий канал. Кістковий мозок, уражений хворобою, працював неправильно і світився по-особливому – виходило отаке своєрідне решето з темних і світлих ділянок. А при збільшенні підживлення безпосередньо в цих ділянках, темні цятки починали тьмяніти і поступово ставали просто сірими. Як він зрозумів – відбувалося своєрідне самоочищення. Як цікаво... Ну і добре. Режим Бога – це не для нього. Усе вже є в самому організмі, треба йому тільки допомогти. Інша річ, що ось так як він допомагати, схоже, не може більше ніхто... Після того, як запустилися зміни в ураженому кістковому мозку, самотужки почала очищатися кров від надлишків лейкоцитів чи що там ще було. Макс просто бачив, як кров’яні потоки в організмі все більше посилювалися у своєму зеленому світінні. Переконавшись, що процес запущено і той став самопідтримуваним, він припинив підкачування. Ще якийсь час він просто чистив дитячі організми від тієї маси ліків і хімії, яку в нього накачали за час лікування. Без цього було не можна – слабке тільце, ослаблені органи могли не витягнути все те навантаження з відновлення організму, яке на них падало тепер.