Жорж Санд - Консуело

— Так, так, я знаю, — відповів прусський офіцер, беручи велику понюшку тютюну.

— І оскільки графиня надзвичайно мила й люб'язна дама, — продовжував граф, — то я не сумніваюся, що вона буде безмежно рада зустріти й почастувати хоробрих слуг короля, свого іменитого племінника.

— Ми були б дуже зворушені такою великою честю, — сказав, посміхаючись, барон, — але ми не маємо часу цим скористатися. Обов'язок настійливо закликає нас нести службу, і ми сьогодні ж розпрощаємося з вашою ясновельможністю; а поки ми були б щасливі помилуватися вашим прекрасним маєтком: у нашого володаря короля немає жодної резиденції, що могла б з ним зрівнятися.

Цей комплімент повернув пруссакові прихильність моравського вельможі.

Коли встали з-за столу, Порпора, більше зацікавлений репетицією, ніж прогулянкою, хотів було від неї ухилитися.

— Ні! Ні! — наполягав граф. — І прогулянка й репетиція — все відбудеться одночасно; ось побачите, маестро!

Граф запропонував руку Консуело й, проходячи з нею вперед, сказав:

— Вибачте, добродії, що я заволодів єдиною присутньою серед нас у цю хвилину дамою: це вже право господаря! Будьте ласкаві йти за мною: я буду вашим провідником.

— Насмілюся вас запитати, пане, — сказав барон Кройц, уперше звертаючись до Порпори, — хто ця мила дама?

— Я, пане, італієць, — відповів Порпора, що був не в настрої, — я погано розумію німецьку мову і ще менше французьку.

Барон, що дотепер говорив із графом по-французькому, відповідно до звичаю того часу, що існував між людьми світського товариства, повторив своє питання по-італійському.

— Ця мила дама, яка не промовила у вашій присутності жодного слова, не маркграфиня, не графиня-вдова, не княгиня й не баронеса, — сухо відповів Порпора. — Вона італійська співачка, не позбавлена таланту.

— Тим цікавіше мені з нею познайомитися й довідатися її ім'я, — заперечив барон, посміхаючись різкості маестро.

— Це Порпоріна, моя учениця, — відповів Порпора.

— Я чув, що вона дуже талановита особа, — зауважив пруссак, — її з нетерпінням очікують у Берліні. Позаяк це ваша учениця, виходить, я маю честь говорити зі знаменитим Порпорою.

— До ваших послуг, — коротко мовив Порпора, насуваючи на голову капелюха, що його він трохи підняв у відповідь на глибокий уклін барона фон Кройца.

Барон, бачачи, до чого нетовариський старий, пропустив його вперед, а сам пішов за ним у супроводі лейтенанта, що рухався позаду. Порпора, у якого немов і на потилиці були очі, якимось чином побачив, що обоє сміються, поглядаючи на нього й говорячи про нього своєю мовою. Це ще менше налаштувало маестро на їхню користь, і він не обдарував їх жодним поглядом за весь час прогулянки.

Розділ 101

Вся компанія зійшла по невеликому, але досить крутому спуску до річки, що раніше являла собою гарний потік, чистий і бурхливий; але позаяк треба було зробити її судноплавною, її русло вирівняли, акуратно зрізали береги і скаламутили прозору воду. Робітники й тепер були зайняті очищенням річки від величезних каменів, звалених у неї зимовою негодою, що надавали їй іще деякої мальовничості, але і їх поспішали видалити. Тут компанію очікувала гондола — справжня гондола, виписана графом із Венеції, що змусила забитися серце Консуело, нагадавши стільки милого й так багато гіркого. Усі розмістилися в гондолі й відчалили… Гондольєри були також справжні венеціанці, що розмовляли своєю рідною говіркою, — їх виписали разом із гондолою, як у наші дні виписують негрів при жирафі. Граф Ґодіц, який багато подорожував, уявляв, що знає всі мови, але хоч як самовпевнено, хоч як голосно й виразно віддавав він накази своїм гондольєрам, ті насилу зрозуміли б їх, якби Консуело не перекладала. Їм звелено було проспівати вірші Тассо, але бідолахи, що схрипли від снігів півночі, відірвані від своєї батьківщини, показали пруссакам досить жалюгідний зразок свого мистецтва. Консуело довелося підказувати їм кожну строфу, і вона обіцяла своїм землякам прорепетирувати з ними ті уривки, які їм наступного дня належало виконати перед маркграфинею. Після п'ятнадцятихвилинного плавання, подолавши за цей час відстань, яку можна було пройти за три хвилини, якби бідолашному, збитому з дороги потоку не влаштували тисячу зрадницьких вигинів, подорожани дійшли до «відкритого моря». То був досить великий басейн, куди гондола пробралася крізь кущі кипарисів і ялин і де, над усяке сподівання, було дійсно досить красиво. Однак милуватися цим краєвидом не довелося. Треба було перейти на крихітний кораблик, який мав усе: щогли, вітрила, канати. Це була чудова модель корабля, оснащеного за всіма правилами, але він ледве не пішов на дно через занадто велику кількість матросів і пасажирів. Порпора дуже змерз. Килими були вологі; хоча граф, що прибув напередодні, зробив ретельний огляд «флоту», суденце, очевидно, давало течу. Усім було не по собі; виняток становили тільки Консуело, яку починало тішити не на жарт навіженство хазяїна, і граф, який завдяки щасливому своєму характеру ніколи не надавав значення маленьким неприємностям, що супроводжували його звеселяння. Флот, який відповідав адміральському судну, ставши під його команду, почав проробляти різні маневри, якими граф, озброєний рупором і стоячи на кормі, керував найсерйознішим чином, причому дратувався, коли справа йшла не так, як йому хотілось, і відразу примушував повторювати все спочатку. Потім усі судна рушили вперед під звуки духових інструментів, які страшенно фальшивили, і це остаточно вивело з себе Порпору.

— Ну, нехай уже й так — змушувати нас мерзнути й застуджуватися, — бурчав він крізь зуби, — але настільки терзати нам вуха — це занадто.

— Курс на Пелопоннес! — віддав команду граф, і весь флот пішов до берега, всіяного крихітними будівлями на зразок грецьких храмів і стародавніх гробниць.

Увійшли до маленької бухточки, схованої в скелях, і за десять кроків од берега були зустрінуті залпом із рушниць. Двоє матросів упали при цьому «як неживі» на палубу, а маленький, дуже проворний юнга, що сидів високо на канатах, голосно скрикнувши, спустився, або, скоріше, спритно зісковзнув на палубу й почав по ній качатися, волаючи, що він поранений, і закриваючи руками голову, в яку нібито влучила куля.

— Зараз, — сказав граф Консуело, — ви мені знадобитеся для маленької репетиції, яку я хочу провести зі своїм екіпажем. Будьте ласкаві на хвилину зобразити маркграфиню й накажіть цьому вмираючому юнаку, так само як і тим двом убитим, які, до речі сказати, просто по-дурному впали, — підвестися, моментально видужати, узятися до зброї й захищати її високість од зухвалих піратів, які засіли отам.

Консуело негайно погодилася взяти на себе роль маркграфині й зіграла її з набагато більшою шляхетністю й грацією, ніж зробила б це сама пані Ґодіц. Убиті й умираючі підвелись і, стоячи на колінах, поцілували їй руку. Відразу їм