Анні Флейм - В обіймах привида, Анні Флейм

Глава 10.1

— Ви не будете проти, якщо залишок вечора проведете на самоті?

Запитання Себара, що лунає після того, як ми в чотири руки відносимо до кухні посуд після чаювання, виявляється доволі несподіваним. Невже він зрозумів, що нахрапом мене не взяти, і вирішив відступитися? Хоча, значно ймовірніше, що це такий хитрий маневр, щоб приспати мою пильність.

— Сьогодні був довгий день, і я дещо… втомився, — повірений відводить погляд, наче соромлячись такого пояснення.

— О, звісно, я не проти, — за чемністю приховую радість від того факту, що вечір мине спокійніше, ніж я могла навіть сподіватись. — Мені теж не завадить відпочинок.

Я дійсно відчуваю страшенну втому, і через силу зберігаю бадьорий вигляд. Випила чаю — і остаточно розімліла. Сьогодні дійсно був занадто довгий і нервовий день.

— Що ж, тоді, пані перша, — чоловік вказує на сходи, що ведуть на другий поверх.

Сходинку за сходинкою я долаю шлях нагору. Які ж довгі ці сходи! Вдень вони мені такими чомусь не здавались, хоча добряче довелося ними побігати. Схоже, я не просто втомилася, а перевтомилася. Аж хитає.

— Обережно, пані Ерзебетто, — десь на півдорозі до другого поверху Себар підхоплює мене під лікоть. І заспокійливо додає: — Ще трохи залишилось.

Решту шляху ми проходимо разом. І з кожним наступним кроком я все сильніше підозрюю, що причина моєї слабкості — не перевтома, а щось інше. Надто швидко повірений помітив мій стан і зорієнтувався, щоб допомогти. Таке враження, що він… Чекав на це.

Невже планує скористатися моєю безпорадністю? Від цієї думки моє серце на кілька ударів збивається з ритму.

Як там, що менше люди знають, тим краще вони сплять?

Сплять. 

Чи не міг він підсипати до чаю снодійного? Хоча на смак напій був звичайнісіньким. Хіба що… Трохи солодшим, ніж зазвичай. Але це цілком можна було списати на завеликі шматочки колотого цукру, кинуті до чашки… Чи ні?

Слабкість важкою ковдрою лежить на моїх плечах і гне до землі. Я піддаюсь їй і просто повисаю на руці Себара. Хоч залишку сил і вистачило б на те, щоб утриматись на ногах самостійно, але… Мені спадає на думку — буде краще, якщо він вважатиме мене більш ослабленою, ніж є насправді.

Чоловік охоче підхоплює мене за талію, а за мить площадка другого поверху перевертається у мене перед очима, тому що повірений легко підхоплює мене на руки.

— Перепрошую за таку вільність, пані Ерзебетто, — незворушно промовляє він, — але схоже, що самі ви до спальні дійти не зможете.

Себар несе мене дуже обережно. Так, як колись переносив через поріг свого дому Ріхард. І я відчуваю перший укол страху від розуміння, що найімовірніше станеться далі.

Цього не може бути. Себар не може так вчинити, він же… Цивілізована людина, а не якийсь дикун!

Чоловік же, так і не випустивши мене з рук, відчиняє двері моєї спальні. Зупиняється на порозі, і наче в роздумах, повільно крутить головою.

— Прохолодно тут у вас, — лунає його задумливий голос. — Мабуть, краще поспите в моїй спальні, там тепліше.

— Я люблю… прохолоду, — насилу промовляю я. — Посадіть мене в крісло, будь ласка.

— Ви впевнені, пані Ерзебетто?

Чомусь у цьому запитанні я чую не надто ретельно приховані іронічні нотки.

— Так, цілком.

— Що ж, як скажете.

З цими словами Себар несе мене до крісла та обережно опускає в нього. Після цього — відходить і зачиняє двері. Я чую, як клацає замок.

— Навіщо ви… замкнули двері? — не втримуюсь від запитання, хоч і знаю на нього відповідь.

— Замкнув? — повірений настільки щиро виглядає здивований, що я мимоволі сумніваюсь в тому, що почула. — Я просто їх зачинив, пані Ерзебетто.

Тепер іронія в його голосі настільки очевидна, що мені стає гірко. Але це почуття надає мені сил.

— Пане Себаре, — спокійно і твердо промовляю я, — будь ласка, не робіть нічого такого, про що потім пожалкуєте.

— І не збираюсь, пані Ерзебетто… — цього разу чоловік мало не муркоче, повільно наближаючись до мене та стаючи переді мною навколішки. — Важко жалкувати про те, чим марив два роки.

Він повільно переводить погляд з мого обличчя на шию, потім — на груди та нижче, до самих стегон. Здається, я навіть шкірою відчуваю, як шлях його темних очей залишає на моєму тілі гарячу доріжку та відчуття… забруднення.

— Гадаю, в такому стані вам потрібна допомога в роздяганні, — буденно промовляє повірений та тягнеться до моїх ніг.

— Я сама.

— Ви впевнені?

Знову іронія в голосі та погляді. Руки ж Себара тим часом торкаються моєї правої щиколотки. Він обережно знімає спочатку один кімнатний черевичок, потім — другий. Я судомно сіпаюсь, коли його руки пірнають під поділ сукні та, проковзнувши вгору по стегнах, знаходять защіпки панчіх і розстібають їх. Одна долоня прослизає до внутрішнього боку лівого стегна — і я мимоволі стискаю ноги у марній спробі зупинити це неподобство.

— Будь ласка, припиніть, — хоч я і розумію, що жалібні нотки в моєму голосі лише розпалять чоловіка, але нічого з собою не можу вдіяти. Відчуття неправильності того, що коїться, наростає. Разом із ненависним жаром, що потроху розгоряється внизу живота. І стиснута стегнами рука не надто допомагає його вгамувати.

— Хочете спати одягненою? Це ж незручно, — знову щире здивування.

— Я роздягнусь сама, — повторюю, хоч і не впевнена, що у мене на це вистачить сил. Має вистачити — просто тому, що я не хочу, щоб це робив Себар.

— Ріхард заповів мені допомагати вам у всьому, — швидкоплинна хижа усмішка на обличчі повіреного виглядає настільки… Незвично. Погрозливо. — І я не бачу значної різниці між керуванням вашими фінансовими справами та допомогою в роздяганні з огляду на ваш стан.

Промовляючи це, чоловік щільно притискає долоні до мого правого стегна і стягує ними панчоху з ноги. Я ж, мало не поперхнувшись несподівано гострим відчуттям його дотику, лише закушую губу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍