Дафна дю Мор'є - Птахи та інші оповідання

Я сам здивувався, коли прийшов сюди цього разу. Село дуже спорожніло. Всі жінки й діти спустилися в долину. Зосталося зо два десятки чоловіків та хлопців, це все.

— Ти не знаєш, коли пішли жінки й діти?

— Я так зрозумів, що за кілька днів до мого приходу. Цей чолов’яга — син старого, що тут жив, він давно помер, — такий головотяп, що ніколи нічого не знає. Що його не питаєш, дивиться як із туману. Але своє діло знає. Дасть тобі їжу, знайде постіль, а малий у нього доволі тямущий.

Віктор заплющив очі, і я сподівався, що він зможе заснути. Я подумав, що знаю, чому жінки й діти пішли із села. Це було після того, як зникла дівчина з долини. Їх попередили, що на Монте-Вериті може трапитися щось лихе. Я не зважився сказати це Віктору. Хотів переконати його спуститися в долину.

Досі вже стемніло, а я зголоднів. Пройшов через якісь сінці до задньої частини дому. Там не було нікого, крім хлопчика. Я попросив у нього щось їсти й пити, він зрозумів. Приніс мені хліба, м’яса, сиру, я поїв у вітальні, а хлопець спостерігав за мною. Очі Віктора досі були заплющені; я думав, що він спить.

— Йому покращає? — спитав хлопець. Він розмовляв не на патуа.

— Думаю, що так, — відповів я, — якщо тільки мені допоможуть перевезти його до лікаря в долині.

— Я вам допоможу, — сказав хлопець, — і двоє моїх приятелів. Мусимо йти завтра. Потім буде важче.

— Чому?

— Післязавтра сюди приходитимуть і відходитимуть. Чоловіки з долини, дуже роз’юшені, а я з приятелями приєднаюся до них.

— А що буде?

Він вагався. Глянув на мене бистрими блискучими очима.

— Не знаю, — сказав він. Вислизнув назад, до сіней.

З ліжка долинув голос Віктора.

— Що сказав хлопець? Хто прийде з долини?

— Не знаю, — недбало відповів я. — Можливо, якась експедиція. Але він запропонував допомогти перевезти тебе завтра в долину.

— Тут не буває експедицій, — сказав Віктор, — це якась помилка.

Покликав хлопця і, коли той з’явився, заговорив із ним на патуа. Хлопець почувався незручно і непевно; здавалося, що тепер він неохоче відповідає на запитання. Я кілька разів чув, як вони обидва повторюють «Монте-Верита». Невдовзі хлопець пішов до внутрішніх кімнат і залишив нас самих.

— Ти щось із цього зрозумів? — спитав Віктор.

— Ні, — відповів я.

— Мені це не подобається, — сказав він, — якось воно дивно. Я це відчував, коли лежав тут останніми днями. Чоловіки потайні, незвично поводяться. Хлопчина казав мені, що в долині щось трапилося і люди там дуже розлючені. Ти що-небудь про це чув?

Я не знав, що сказати. Він пильно стежив за мною.

— Господар заїзду був не надто привітний, — сказав я, — але він відраджував мені йти на Монте-Вериту.

— Називав якісь причини?

— Ніяких особливих причин. Просто сказав, що може бути небезпечно.

Віктор мовчав. Я відчував, що він обдумує мої слова.

— Щезла якась жінка з долини? — спитав він.

Не було сенсу брехати.

— Я щось чув про зниклу дівчину, — сказав я йому, — але не знаю, чи це правда.

— Мусить бути правдою. Он воно що.

Він довго нічого не казав, а я не міг бачити його обличчя — воно було в тіні. Кімната була освітлена лише однією неяскравою лампою.

— Тобі доведеться зійти завтра на гору й попередити Анну на Монте-Вериті, — сказав він урешті.

Думаю, що я цього чекав. Я запитав його, як це зробити.

— Можу накидати тобі дорогу, — відповів він, — ти не заблукаєш. Треба йти прямо висохлим руслом потічка, весь час тримаючи на південь. Дощі ще не зробили його непрохідним. Якщо вийдеш до світанку, матимеш весь день.

— А що робити, коли дійду?

— Залиш там листа, як і я, а тоді відійди. Вони не заберуть листа, доки ти там будеш. Я розповім Анні, що я тут хворий і що ти раптово з’явився через двадцять літ. Знаєш, доки ти розмовляв із хлопчиною, я подумав, що це немов чудо. Маю дивне почуття, наче це Анна тебе сюди привела.

Його очі сяяли давньою хлоп’ячою вірою, яку я пам’ятав.

— Можливо, — сказав я. — Або Анна, або ж те, що ти звик називати моєю гірською лихоманкою.

— А хіба це не одне й те ж?

Ми глянули один на одного в тиші цієї маленької темної кімнати, а тоді я повернувся, покликав хлопчину і попросив принести мені постіль та подушку. Я мав ночувати на долівці біля ліжка Віктора.

Вночі він був неспокійним і важко дихав. Кілька разів я вставав і давав йому ще аспірину й води. Він дуже пітнів, а я не знав, добре це чи погано.

Ніч видалася мені безконечною, я майже не спав. Ми обидва прокинулися, коли темрява щойно почала бліднути.

— Мусиш вийти негайно, — сказав він, і, підійшовши до нього, я помітив, що його шкіра вкрита холодним потом. Я не сумнівався, що йому погіршало і він дуже ослаблений.

— Скажи Анні, — промовив він, — що коли прийдуть люди з долини, їй та іншим загрожуватиме велика небезпека. Я в цьому певен.

— Я все це напишу, — відповів я.

— Вона знає, як сильно я її кохаю. Я завжди пишу це в моїх листах, але ти міг би сказати їй ще раз. Почекай в ущелині. Тобі, можливо, доведеться чекати дві-три години чи трохи довше. Тоді повернися до стіни і шукай відповідь на кам’яній плитці. Вона там буде.

Я торкнувся його холодної руки і вийшов на морозне вранішнє повітря. Тоді, оглянувшись довкола, відчув перший острах. Все довкола було в хмарах. Вони клубилися не лише піді мною, закриваючи доріжку з долини, якою я прийшов увечері, але і в цьому безмовному селі, сповиваючи туманом дахи хатин, і вище, там, де крізь чагарник бігла стежка, що зникала на гірському схилі.

Хмари м’яко й лагідно торкалися мого обличчя і пливли повз мене, не розсіюючись, не прояснюючись. Вологі краплі покрили моє волосся, руки, я відчував їх на язику. Дивився на дорогу і, в напівтемряві, вагався, що робити. Усі старі інстинкти самозбереження підказували мені повернутися. Згідно з усім моїм колишнім гірським досвідом, виходити в таку небезпечну погоду було безумством. Але залишатися там, у селі, і бачити втуплені в мене очі Віктора, благальні й терплячі, — це було понад мої сили. Він помирав, ми обидва це знали. А я ніс у нагрудній кишені його останній лист до дружини.

Я повернувся обличчям на південь, а хмари досі пливли повз мене, повільно, неухильно, опускаючись із вершини Монте-Верити.

Я