Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

спричинене Петром I-им. Але чи знайдеться в такій країні володар досить відважний для того, щоб признатись, що він є лише людиною?

Треба приїхати до Росії, щоб переконатися в незмірних труднощах того роду політичної реформи та якої сили характеру потрібно для її переведення.» (Л. 34 і 35-ий.)

Отже, не зважаючи на янгольські хори московських сирен (переважно з професорськими титулами), які тепер настирливо намагаються знецінити книгу Кюстіна, в кращому випадку обмежити влучність його спостережень добою Ніколая I-го, Палкіна, ми повинні ствердити ще раз, що ці уступи його книги неначе написані про сьогоднішню Москву та сучасних москалів.

XIII

ІЗ В’ЯЗНИЦІ НА ВОЛЮ

ПО ЦИХ УСТУПАХ КЮСТІН ЗМАЛЬОВУЄ ЦІЛКОМ НЕСПОДІВАНУ Й НЕБЕЗПЕЧНУ ЗУСТРІЧ, ЯКА ТРАПИЛАСЬ ЙОМУ НА ДОРОЗІ З ВОЛОДИМИРА ДО МОСКВИ:

«Я вам не раджу відгадувати рід небезпеки, яка мене стрінула цього року. Шукайте серед усіх несподіванок, що можуть наврочити мандрівникові загибель на великому шляху в Росії, але ані ваших знань, ані вашої уяви не вистачить для того, щоб відгадати, що зненацька загрожувало моєму життю. Небезпека була така велика, що без зручносте, сили та приявности духу мого італійського слуги, я не писав би вам цього звіту, який ви зараз прочитаєте.

"Треба ж було, щоб перський шах був зацікавлений у здобутті приязни Ніколая I-го та щоб для цього, вибираючи між найбільшими дарунками, він послав цареві одного з найбільших чорних азійських слонів, треба ж було, щоб ця рухома вежа була вкрита пишними коврами, які служили покрівцями для цього колоса та які здалека строкато розвівалися від вітру, треба ж було, щоб ця потвора була ескортована почотом верхівців, що були подібні до хмари сарани, а до цього всього ще за цим посувалися шнурком верблюди, що скидалися на віслюків побіч цього слона, найбільшого з усіх, яких я до цього часу бачив та одного з найбільших з-поміж існуючих; треба ж було, щоб до того на вершку цього живого монументу пишався оливкової барви чоловік у східному вбранні з розгорненою парасолею та щоб цей чоловік кумедно сидів із схрещеними ногами на сідлі з плит, положених посеред спини потвори; нарешті, треба було, щоб цього володаря пустелі гнали пішки до Москви і Петербургу, де підсоння незабаром включить його до збірки мамутів та мастодонтів; треба було, щоб я подорожував цим самим шляхом на Москву поштовими кіньми та щоб я наздогнав цих перських посланців. У певному місці пустельної дороги, якою вони посувалися величним кроком їхнього королівського звіра, я, наближаючись до них з-заду чвалем моїх коней, примушений був боком обминути цього велетня. Треба було представити вам цілий цей образ, щоб ви зрозуміли панічний страх моїх румаків перед цією рухомою пірамідою, що посувалася, неначе під чарами, посеред зграї дивовижних людських та тваринних постатей.

Далі було таке, коротко кажучи, що коні шалено понеслись і якимсь чудом італієць Антоніо стримав їх на краю прірви.»

Останні коротенькі листи Кюстіна торкаються його повороту до Москви, де чекали на прибуття Ніколая Палкіна, який сфальшував відтворення бородинського бою. Слід гадати, що Сталін саме від Палкіна навчився фальшувати історію. Спочатку історію РКП, а згодом й історію взагалі. На цих палкінських фальшуваннях історії, які так виразно нагадують новітні московські вправи над викривленням історії, закінчуються властиві «листи» де Кюстіна:

«Тут кінчається листування подорожнього; оповідання, що ви прочитаєте зараз, доповнює його спогади; воно було написане в різних місцях: спочатку в Петербурзі 1839 року, згодом у Німеччині, а пізніше у Парижі. (Лист 35-ий.)

Далі йде оповідання про поворот автора з Москви до Берліну, через Санкт-Петербург. Значна частина, майже половина цього розділу книги присвячена спробам добитися через французького амбасадора де Варанта звільнення із в’язниці одного молодого француза, п. Перне, проти якого, не відомо з яких причин, напосілась московська влада.

Не будемо переповідати тут усіх подробиць розпачливих зусиль Кюстіна та цілої тієї трагічно-понурої справи, у світлі якої тодішня московська адміністрація Палкінів та Бенкендорфів достеменно нагадує модерну московську владу Єжових та Хрущових.

Чекаючи на чергову зміну поштових коней, маркіз на шість годин затримався в Новгороді Великому, якому він присвятив кілька яскравих сторінок:

«Я зовсім не збирався відвідувати те, що залишилося від колиски імперії слов’ян, що стала труною їхньої свободи. Відома церква Святої Софії включає гроби Володимира Ярославича, що вмер року 1051, його матері Анни, одного царгородського імператора та кількох інших цікавих поховань. Вона подібна до всіх російських церков. Може й вона так само справжня, як так званий, старовинний собор, де спочивають Мінінові кості в Новгороді Новому. Я вже більше не вірю у старовинність жодної давньої будови, яку мені показують у Росії. Ще маю довір’я до назв її річок. Волхов представив мені жахливі сцени облоги цього міста-республіки, здобутого та винищеного Іваном Лютим. Імперіальна гієна керувала м’ясорубкою, чумою, помстою. Вона, так мені видалось, лежала на руїнах, а скривавлені тіла мертвих новгородців виступали з ріки, вщерть переповненої мерцями для того, щоб засвідчити перед моїми очима страхіття воєнних знищень та лють, яка вибухає в суспільностях, званих цивілізованими через те, що злочини, означені, як прояви чесноти, виконуються в них з незаплямленим сумлінням. У дикунів розгнуздані пристрасті не менш,жорстокі та брутальні, але вони не мають такого розмаху, Там людина є обмежена тільки своїми особистими силами. Вона завдає зло меншого розміру, а в поліційній державі протилежність між доконаними страхіттями та оголошеними прекрасними словами робить злочин більш обурливим та викликає зневіру в людство. Там надто часто деякі дивляться на ситуацію оптимістично, а інші через інтерес, політику чи дурноту підхліблюють масам та вважають такі знищення поступовими. Гідним уваги вважаю той факт, що листування архиєпископа Пімена та багатьох видатніших новгородських громадян з поляками накликало царську блискавицю на місто, причому тридцять тисяч загинуло в боях, а також від тортур і масакри, вигаданої та введеної особисто царем Іваном IV. Були дні, коли 600 жертв було страчено на його очах. Всі ці страхіття, — мовляв, — мали на меті покарати злочин, що від тоді став непростимим, — злочин таємних зв’язків з поляками.

Це діялося триста років тому — 1570 року.

Новгород Великий уже більше ніколи не встав по цім розгромі, він заступив би своїх мерців живими, але він не міг рости по скасуванні своїх демократичних установ. Його мури отинковані з дбайливістю, яку москалі стосують всюди, щоб під поверхнею брехливого відновлення закрити занадто правдомовні сліди історії, — вже не вкриті кров’ю, але його широкі