Астольф де Кюстін - Правда про Росію, Астольф де Кюстін

На ярмарку в Нижнім маркіз зауважив ще деякі речі, які пройняли його душу жахом:

«У другім ярмарковім місті, що, гадаю, є найбільше та найцікавіше з усіх міст, розкладені залізні вироби із Сибіру. Можете йти чверть милі під галеріями де по-мистецькому поскладані всі знані залізні вироби: штаби, штахети, згодом оброблене залізо; ви бачите цілі піраміди, збудовані із сільськогосподарського приладдя та кухонного начиння. Ви бачите цілі будинки, повні заліза. Ось місто з металу; тут можна обрахувати одне з головних джерел прибутків імперії.

Це багатство викликає жах. Скільки позбавлених волі людей потрібно для виготовлення цих скарбів! Якщо злочинців є замало, то їх для цього роблять; принаймні роблять нещасних; у цьому підземному світі, звідки походить залізо. Вмирає політика поступу, тут святкує свою перемогу деспотизм, держава благоденствує...

Це було б цікавим завданням, коли чужинцям було б дозволено вивчити умови праці уральських гірників, але це слід було б побачити своїми очима й не повідомляти про це на письмі. Це завдання було б так само тяжке до переведення для західного європейця, як і подорож до Мекки для християнина.»

XII

МОСКОВСЬКИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ

ПРИ НАГОДІ СВОЇХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ НА ЯРМАРКУ У НОВОМУ НОВГОРОДІ, КЮСТІН ВИСЛОВИВ ЗНОВУ НИЗКУ ДУМОК ПРО СИСТЕМУ МОСКОВСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА ВСЯКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ВЗАГАЛІ:

«Це завжди, це всюди та сама система, система Петра I-го, увічнена його наступниками, що є лише його учнями. Він гадав та довів, що волю царя Московії можна накинути законам природи, правилам мистецтва, правді історії, людству, кровним зв’язкам, релігії, усьому. Якщо москалі ще нині обожнюють цього радше нелюда ніж людину, то це тому, що вони мають більше пихи, аніж людяности. «Подивіться, — кажуть вони, — чим була Росія в Європі перед пануванням цього великого володаря, та чим вона стала по ньому, от що може зробити геніальний суверен...»

Фальшивий спосіб оцінки слави нації. Це політичний матеріалізм. Я бачу серед найбільш цивілізованих країн держави, що мають владу лише над своїми власними підданими, кількість яких невелика; ці держави нічого не значать у світовій політиці, але вони здобувають права на загальне визнання не гордощами, не політичною тиранією над чужими народами, а добрими прикладами, мудрими законами, освіченим добродійним управлінням. З такими перевагами малий народ може стати не завойовником, не визискувачем, а ліхтарем для цілого світу...».

Далі Кюстін зазначує, що такі прості та мудрі думки ще дуже далекі для керівних та розумово найкращих людей не тільки в Росії, айв усіх країнах, зокрема у Франції. Кюстін скаржиться на те, що чари війни та здобування все ще тривають у Франції: «На нещастя нам бракує розпізнавання та незалежносте в нашім виборі; ми не відрізняємо вчорашнього ідола, що сьогодні став гідним погорди, від того, що заслуговує наших жертв. Я сподіваюсь прожити ще досить довго, щоб побачити знеславлення в нас кривавого ідола війни, брутальної сили.»

Не переповідаємо всіх міркувань Кюстіна на цю й досі болючу тему. Наведемо з них лише останній уступ:

«Цей перестарілий вислів: «першокласна держава» в приложенні до політики, буде ще довго нещастям для світу. Самолюбство є найгірше в людині, а тому Бог, що опер своє вчення на покорі; чи не є він єдиним справжнім Богом, шанованим навіть з погляду здорової політики, бо він один знав шлях до безкінечного поступу, поступу духовного, тобто внутрішнього.

Проте, ось уже вісімнадцять століть, як світ сумнівається в його слові, але заперечене, оспорюване це слово — є життєтворче. Отже, що воно принесло б цьому невдячному світові, коли б воно було з вірою всюди й усіма прийняте? Мораль Євангелії привожена до політики нації — таке є завдання для майбутнього! Європа зі своїми старими ґрунтовно цивілізованими націями є осередком, звідки світло віри знову пошириться на цілий світ». З Нижнього Новгорода Кюстін мав намір вирушити до Казані, але він вирішив, що не варто туди їхати, бо там він побачить те саме, що й у Нижнім Новгороді. «Це завжди одне й те ж саме місто з одного кінця Росії, аж до другого: касарні, собори на взірець храмів, яких там також не бракує, Я відчував, що ціле це накопичення споруд, зовсім не варте було продовження моєї подорожі на дві сотні миль далі, хоч спокутували мене сусідство Сибіру та спогади про облогу його Іваном IV».

Але через хворобу, про яку лікар сказав йому, що це наразі лише шкідливий вплив місцевого підсоння, від якого треба чимскоріше втікати, Кюстін вирушив у зворотньому напрямкові — на Москву, через Володимир на Клязьмі.

«Місто Володимир часто згадується в історії. Його вигляд — це вигляд вічного московського міста, тип якого вам досить відомий. Країна від Нижнього подібна до того, що вже знаєте про Росію: це ліс без дерев, подекуди перерваний містом без руху. Уявіть собі кас:урні на болоті чи поміж вересу, відповідно до природи грунту та полковий дух для пожвавлення цього всього!»

Кінцеві володимирські розважання маркіза в повній мірі зберегли свою гостру актуальність і до наших днів: «Москалі завжди настовбурчені проти правди, якої вони бояться; але мене, що належу до суспільносте, де життя відбувається на яві, де все оголошується та обговорюється, ніяк не стримують застереження цих людей, серед яких нічого не говориться. Розмовляти в Росії — це небезпечна справа. Шепотіти кілька звуків, позбавлених змісту на вухо один одному та закінчувати кожне незначне речення проханням тримати в таємниці те, що тепер не було сказане, це означає дати докази такту та доброго тону... Кожне ясне та виразне слово становить подію в країні, де не лише заборонений вислів думок, але де навіть забороняють розмову про найбільш відомі факти. Француз повинен відмітити цю чудасію й не може її наслідувати.

Росія «поліцізована», але Бог знає, коли вона нарешті буде цивілізована.

Імператор, вважаючи переконання за ніщо, бере все на себе, під підтекстом, що сувора централізація неминуча для керування імперією, чудотворно розтягненою, як Росія. Ця система є, мабуть, конче потрібним доповненням засади сліпого послуху, але освічена слухняність поборювала б фальшиву ідею спрощення, яка понад сто літ опановує розум наступників Петра та навіть розум їхніх підданих. Надмірне спрощення, зведене до цього стану — це вже не сила, це смерть. Самодержавна влада перестає бути реальною та стає привидом, коли вона виконується тільки над подобами до людей.

Росія стане справжньою нацією тільки з того дня, коли її володар з доброї волі виправить зло,