Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

— Абель, звичайно. Я поки що сповна розуму.

— А чому він двічі поправляв тебе, Архипом, каже, називай мене?

— Архипом?! — Я почав пригадувати, що хазяїн і справді весь час поправляв мене, та мені начхати було. Абель чи Архип — велика важниця. Як хоче Сетура, так і називатиму його. Що мені?

Розмовляючи з Датою, я одягнувся й підійшов до вікна подивитися, що там скоїлося, хіба ми кури, щоб вставати на світанку? Підходити близько до вікна абрагові заказано, самі, здорові, розумієте,— я зупинився, не доходячи, але так, щоб усе подвір’я видно було. Нічого такого не побачив, усе нібито стихло. Пройшов якийсь чоловік і, наче вовк, уповз у землянку. Сніг скрізь — я його й помітив, а так нічого не видно, темно. З нашої кімнати виходили двері на балкон. Дивлюся, на балконі під дверима наша бабуся стовбичить. Стоїть, притулившись до стіни. Чого це вона, думаю, як фельдфебель перед генералом, виструнчується перед нами?.. Бачу, припала до замкової щілини — їй не важко це зробити, і так крючком зігнута. Відчуваю, зиркає по нашій кімнаті. Раптом зашамоталася — розумію, Дату побачила, а мене, другого постояльця, з виду випустила, як його й не зашамотатися. Стара відьма і те розторопала, чи не стежу я за нею. Стала навшпиньки, у вікно зазирнула, але, звісна річ, нічого не побачила. Я Даті мовчки показав, він попід стіною підкрався до дверей — і навстіж. Стара, як була коло щілини, так і вклякла — крючок крючком.

— Ану, матусю, розігнися й заходь! — сказав їй Дата.

Увійшла, причинила двері.

— Де це, тітонько, бачено — підглядати в чужі двері? — кажу я їй.

— У нас так заведено! — сказала стара мов відрубала, та як чітко.

— Хто й навіщо завів такий порядок? — спитав Дата.

— Прийшли ви в дім — два чужинці. Треба нам знати, про що думаєте, що робити збираєтесь?! Годувальнику все треба знати, не можна інакше!

— А хто ж отой твій годувальник, будь він неладний? — не втримавсь я.

— Ах ти, нехристе! Ти будь неладний! — розлютилася бабуся.— Поглянь на себе в дзеркало, тварюко бездомна,— це вона мені отак.— Хто наш годувальник? Архип Сетура наш годувальник — батько, мати і господь бог! Хто ж іще має бути?

Стара знов довго лаялася. Дата її слухав, наче то цар Соломок перед нами промовляв. Я пошарив очима по стінах — подивитися б у дзеркало, на кого це я схожий став, що навіть така мацапура пальцем у мене тицяє.

— А скажи, матусю,— втиснувся Дата в бабусину лайку,— твого Сетуру Абелем чи Архипом звати?

— Колись звали Абелем, а тепер Архипом! Сам того захотів. Так треба!

— Гаразд,— мовив Дата, помовчавши,— давай умиватися.

Стара одвела нас за ріг будинку, злила на руки, і тільки почали ми втиратися, як знову бамкнув дзвін і пішов по околиці гук. Ми визирнули з-за рогу.

Коли я зимував у Сетури, він жив тоді в тісній землянці. Нічого, крім землянки, на цьому місці не стояло. Тепер тут зведено добротну оду, п’ятнадцять-двадцять сліпих напівземлянок колом обступили її. Знову полинув дзвін, із землянок посипали чоловіки і жінки, старі й молоді. Всі затрюхали до Сетуриного будинку. Як вони метушилися й бігли!.. Виповзали вони звідусіль і дріботіли, мов кроти, викурені сіркою з нір. Одна мить — і метушні наче й не було, все стихло, анічичирк. І нараз якийсь чоловік, не видно хто, почав говорити. Та ще як! «Путь-путь-путь» — спробуй добери. Побелькотав він, змовк — і враз усі як загаласують! Кожен шварготить не вгаваючи, так наче йому треба лише одне — перебалакати сусіду. Тарабанить майдан — нічого не второпаєш.

— Давай підійдемо ближче, Мосе,— каже Дата,— подивимося, що там таке.

Підійшли, і що ж бачимо: кривий дячок, Сетурина права рука,— той, що вчора на вечері жодного слова не мовив,— стоїть на пеньку, якого, видно, задля цього і обтесали, і бурмоче, слова не добереш. Перед ним витяглися в дві шереги душ двадцять чи двадцять п’ять жінок і чоловіків і теж бурмочуть, як заговорені. Побурмотіли й замовкли. Як вони замовкли, знову вискочив на пеньок Табагарі й зачиргикав:

— А даритель хліба нашого насущного — батько наш і добродійник Архип — хай живе повік-віки! — Табагарі подав знак, і люд знов забурмотів.

З того бурмотіння я нічого не міг розібрати, але одно запам’ятав добре: наприкінці кожного казання «Архип», а потім: «поліхроніон, поліхроніон, поліхроніон»! Я це слово добре знав, бо одного Імедадзе із Сачхере так було звати. Він мені й сказав, що, виявляється, грецьке «поліхроніон» означає «многая літа».

Закінчили молитися, і Табагарі сказав «вільно» тому людові.

Усі зігнули ногу в коліні — справжнісінькі тобі солдати.

— Спиридоне Суланджіа, сучий ти сину, немає для тебе сьогодні роботи! — своєю тарабарською говіркою завів знову Табагарі.— Пілате Сванідзе, жени його втришия із строю.

Пілат Сванідзе, не гаючись, стусонув Спиридона Суланджіа межи плечі. Бідолашний упав на сніг і заголосив, приказуючи: «Ой що ж буде з моєю жінкою і дітьми, ой горенько мені!» Ніхто й уваги не звернув на Спиридона Суланджіа.

— Струнко, направо, кроком руш! — скомандував Табагарі, і рушив солдатським кроком увесь той осатанілий обшарпаний люд.

— Куди вони йдуть, оті люди, матусю? — спитав Дата стару.

— На роботу.

— А ота каракатиця теж працюватиме? — спитав Дата.— Що воно за карлик?

— Він і є найголовніший.

— А чого накоїв Спиридон Суланджіа?

— Мало йому ще всипали, будь він неладний. Нехай Архипові подякує...— Стара враз прикусила язика й давай на нас горлати: — Не ваше діло. А то хазяїн як узнає, то швидко звідси вилетите!..

Не повірите, ми немов язики проковтнули.

Дивимося, як дячок Табагарі, накульгуючи збоку від своєї пастви, викрикує:

— Лаз, два, тли! Лаз, два, тли!

Повела нас стара в Сетурин дім.

Господар лежав собі на тахті, геть закиданій яскравими мутаками й подушками. Він підвівся нам назустріч, поважно вклонився й запросив до столу, на якому знову було все, що душа забажає. Вставши й оглянувши все, господар спитав стару:

— Чи догодила ти гостям. Топано?

— Погані вони люди!

Сетура насупився і, подумавши, сказав:

— Ну... гаразд, іди звідси! Сам розберуся.

А як стара відьма Топана зникла за дверима, Сетура впав на тахту, одкинувся на подушку та