Жан-Крістоф Руфен - Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен

акведука фараонів до нього приєднався Жозеф. Було близько третьої години пополудню. Камені вже жовтіли під сонцем. Чим далі йшли вони на захід, тим довшими робилися їхні тіні, котрі тягнулися за ними по землі. Вони перетнули Ніл на двох поромах, які рухалися силою голих до поясу веслярів. Знесилені верблюди тягнули на себе конопляні віжки. На середині річки в останні години дня води приймали відтінок чорнила. Вони бачили, як на одному березі віддалялася від них пронизана османськими мінаретами сіра маса Каїру, на іншому ж, поза завісою темно-зелених пальмових дерев, розрізнювали в далині гористе нагромадження пірамід. Надвечір вони дісталися селища Гізи та увійшли до вузького лабіринту глинобитних хатинок, де жовтими вогниками світилися олійні лампи.

Якийсь кузен Гаджі Алі прийняв подорожніх у своєму вистеленому кахлями дворі, де росла мімоза. Він поклав їх спати на терасованому даху свого будинку. Каїр уже був дуже далеко, а ніч — темна, без місяця, свіжа. Вони спали добре.

Наступного дня рано-вранці знов вирушили в дорогу. Уздовж річки тягнулася величезна рівнина, яка здавалася зеленою шовковою тканиною, на якій де-не-де траплялися чотирикутні клаптики латок. Над цими новими нивами схилялися поодинці або невеличкими кольоровими гуртками тисячі селян. Інші гнали шляхами волів, несучи на плечах дерев’яні сохи. Маленький караван перетнув родючу смугу і, неподалік від пірамід, увійшов до пустелі. Оселившись у Каїрі, Жан-Батіст нерідко приїздив до цих місць, та двічі зустрічав зорю на верхів’ї піраміди Хеопса. Порівнявшись зі сфінксом, він потай від усіх відстав від каравану та об’їхав піщаного колоса. Опинившись як раз перед обличчям того, кого араби кличуть Ель Гуль, «батько жаху», і кого вони смертельно бояться, молодий чоловік подивився просто у сповиті тінню очі і сказав:

— Присягаюся, ми ще побачимося.

А потім галопом наздогнав караван.

Другу ніч вони спали просто неба на межі між пустелею та орною землею, укрившись шкірами. Потім, на два тижні, котрі вони витратили, аби дістатися до Манфалу, усталився звичайний розпорядок погоничів верблюдів: підйом на світанку, солодкий чай, зігрітий на вогнищі з сухих гілок, нав’ючування тварин, мовчазний перехід у стані, що межує з гіпнотичним маренням, пошуки місця для стоянки, розвантаження тварин, вечеря й сон.

Манфалу, до якого вони прибули на чотирнадцятий день переходу, був великим містом, яке майже не вирізнялося на тлі пустелі, настільки його низенькі будинки з нетесаного каменю здавалися частиною самих її підвалин. Однак, опинившись у місті, вони знайшли там усі зручності та зупинилися в одного юдейського купця, який здавав верхні поверхи свого будинку подорожнім.

У цьому місті вони чекали на великий караван, який мав вивести їх до самої Нубії. Гаджі Алі знав, що він буде «незабаром». Але за пустельним часом «незабаром» означає трохи менше за вічність. Минали дні, тягнулося очікування в нерухомості цього розчавленого спекою містечка.

Ще більш, ніж небезпеки, котрі мав здолати Жан-Батіст, непокоїло його товариство, яке належало терпіти упродовж подорожі. Гаджі Алі розмовляв навряд чи більше, ніж його верблюди. Упродовж цілих годин він колупався загостреним патичком у своїх чорних зубах, і коли йому вдавалося витягти звідти бодай невеличкий шматочок їжі, видавав жахливий крик задоволення і дякував Пророку Магомету. На всі питання Понсе він відповідав лише, що той сам усе побачить, «якщо того схоче Бог». Відмовлявся відкрити будь-які подробиці, стосовні подорожі, Абіссінії та Імператора. Жан-Батіст швидко переконався, що караванник, який погодився на цю подорож під тиском консула та сподіваючись на власний зиск, не довіряв йому як лікареві, і чекав якоїсь таємничої оказії піддати його іспиту.

З отцем де Бревданом велося трохи легше. Перед Гаджі Алі Жан-Батіст міг лише віддавати своєму удаваному служникові короткі накази, які, однак, спромагався вимовити, лише опустивши очі долу. Але він користався загальною бездіяльністю в Манфалу, щоб брати священика з собою за місто на пошуки рослин. Ці вилазки приводили їх то до берегу Нілу та багнистої долини, де вони знаходили в канавках нові види очерету та водоростей, то в пустелю, де вони збирали ефірні рослини та спостерігали бійки скорпіонів. Дуже швидко з’ясувалося, що отець де Бревдан добре знайомий з науками. Жан-Батіст мав у своєму багажі маленький мідний секстант, який подарував йому пацієнт-турок. Єзуїт пояснив, як з ним поводитися, супроводжуючи свої пояснення науковими астрономічними коментарями, за які ледь не вибачався. Коли вони звикли один до одного, Бревдан зізнався дуже скромним тоном, якого завжди дотримувався:

— Чесно кажучи, я навіть — за часів моєї юності, бачте, це було дуже давно — винайшов машину — не смійтеся! — яка мала слугувати вічним двигуном. Нічого особливого, але вона, здається, розважила фізиків. Я навіть хотів якось сконструювати модель з дерева та металу.

Жан-Батіст захоплювався, розпитував про подробиці.

— Я не дуже добре пам’ятаю, — казав священик. — Це було так давно.

Потім додавав, почервонівши:

— Часопис Академії люб’язно зробив мені честь публікацією моїх рисунків.

Для подорожі можна було б бажати іншого товариства, ніж цей меланхолійний єзуїт, для якого астрономія вже межувала з легковажністю. Але доводилося терпіти й таке, і Жан-Батіст, який не міг жити без друзів, щиро вважав таким отця де Бревдана. Вечорами можна було бачити, як вони поверталися разом у сорочках, що налипали до пітних спин, з повними кошиками рослинних знахідок, з пустою шкіряною флягою у вигляді ранцю, яку ділили впродовж дня. Ледь помітивши міські ворота, вони знов приймалися грати комедію служника та пана.

Тепер, коли Жан-Батіст знав про великі здібності Бревдана, він щодня дедалі більше страждав від видовища, як цей тендітний та слабкий здоров’ям витончений шляхтич човгав, задихаючись, під вагою двох цебер води і гнув хребта перед Гаджі Алі, який вважав його менше, ніж за ніщо. «Як він погоджується на таке приниження! — гадав Жан-Батіст. — Воно має бути тим жорстокішим для людини, яка від самого початку навчилася вільно користуватися розумом». Проте він не забував про мету їхньої подорожі і засмучувався, бо час плинув, а великий караван не прибував, і це могло вже мати досить неприємні наслідки.

* * *

Спочатку Алікс де Майє була вкрай здивована завданням, яке їй довірили. Батько виклав їй справу, вона кілька хвилин не могла нічого зрозуміти, а потім її охопила велика радість. Увесь ранок у своїй кімнаті вона заводила ручний органчик та співала. Завдання! Це вперше хтось потурбувався про те, щоб зробити її цілком відповідальною за якусь справу. Саме це було вершиною дівочих бажань: нарешті вона зможе вийти з цього будинку, який увесь виміряла кроками, немов той в’язень свою камеру. Крім того — і