Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

Нам потрібно вибратися з цього міста до того, як я зрівняю його з землею просто зі злості.

Я залучив братів-охоронців, щоб вони допомогли мені перенести сітки з кухні у внутрішнє святилище на четвертому поверсі, на очевидне, хоча й мовчазне, полегшення Марла. Вони там неабияк заважали йому.

Брати вперше побачили святилище. Як і Кілю, воно їм не сподобалося.

-- Що тут в біса відбулося? – запитав Тон.

-- Саме на це запитання я й намагаюся знайти відповідь, -- відповів я.

-- Тут щось не так, -- сказав Крейда. На це мені було нічого відповісти. Він мав рацію. В цьому просторі реальність була викривленою. А точніше, частина реальності була просто вирвана. Та це не турбувало мене так, як турбувало всіх інших. Може це повинно було турбувати мене. Безумовно, це не свідчило добре про мене. Але в мене і без того було достатньо турбот.

-- До ранку я буду зайнятий, -- сказав я їм. – Але якщо з‘явиться Мок М‘єн, дайте мені знати.

Вони поспіхом залишили мене наодинці, і я взявся за нудний, кропіткий, критичний процес з перетворення рибальських сіток в щось здатне спіймати породження тріщини, і при цьому не порватися на клапті.

 

#

Називайте це сплетенням, ланцюжком, чи ниткою волі. Чи прагнення.

Насправді не має значення, як ви це назвете; звичайною мовою магію не описати. Будь-яке слово вжите до будь-якого її аспекту буде тільки аналогією, сірою метафорою, позбавленою іскри, яка робить магію магією. Слова, у відношенні до Мистецтва, це спроба охопити поняття, яке по своїй природі є зміною, змінюється, вже змінилося, ніколи не мінялося, і все це водночас.

Магія – це слизька риба з яскравою лускою, швидша ніж сонячні скальди, що шмигають як ошпарені в Затоці Белларіуса, а мова – це сітка з величезними дірами. Коли я пишу про магію, ви повинні розуміти, що це комфортна брехня, зручне спрощення, бо докладної правди просто неможливо виразити.

В залі, де з Амрою трапилося, що б там з нею не трапилося, я вплітав нитки своєї волі в тканину досі мокрих сіток, які Кіль здобув для мене. Я проводив пальцями по кожному сантиметрі мотузки, стискав кожен вузол, і бурмотів Кантською слова сили, пасивності й нерухомості. Кантська – прекрасна мова, з плавними звуками, глибоким і багатим словником, напрочуд логічною граматикою. Це магічна мова, хоча й не є мовою магії. Це мова навчання, бо точно передає зміст. А ще це мертва мова, бо Кантів поглинув Катаклізм. Навіть найкраща граматика не захистить від хаосу. Напевно з цього можна винести якийсь урок, але хай мені дідько, якщо я знаю який.

Звісно, магію можна чарувати без слів, чи, якщо вже на то пішло, навіть не поворухнувши жодним м‘язом. Але слова дуже допомагають зосередитися, бути точнішим. Вони допомагають уникнути недбалих помилок, особливо коли йдеться про монотонні закляття, які я зараз кидав.

Бракувало тільки залишити в плетиві слабкі місця, якими могло скористатися породження тріщини.

Спіймати цю істоту, хоча й було небезпечним, було найпростішою частиною мого плану. Змусити чи переконати її виконувати мою волю буде значно складніше. Це буде істота породжена з хаосу, таких не бачили з часів Катаклізму. Непередбачливість у неї в крові – якщо в неї є кров – і швидше за все, раціональність буде для неї чужорідним поняттям. Вона може бути не розумнішою за собаку, або я можу виглядати при ній, як сільський дурник. Фактично її інтелект може переходити з однієї крайнощі в іншу, залежно від фази місяця, чи що вона з‘їсть на обід. Передбачити це було неможливо.

Я закінчив першу сітку і без будь-якого ентузіазму розмірковував чи починати другу, коли в двері постукали. Вдячний, я викликав магічне світло, встав і відчинив двері.

Це був Кіль, він був заспаний, нещодавно пострижене волосся стирчало в різні боки.

-- Мок М‘єн прийшов, -- позіхнув він в кулак. – Виглядає так, наче мав справу з сірим урду.

-- Бачу, тебе це не дуже засмутило, -- зауважив я.

-- Я сильно стурбований, -- посміхнувся він неприємною посмішкою. – Глибоко в душі.

Він спустився за мною на перший поверх, де на кріслі біля стола сидів осунувшись Мок М‘єн і намагався виглядати на безтурботного. Ефект дещо псував свіжий синець під оком і нещодавно зашита рана від пазурів на плечі.

-- Тепер я знаю, чому ти не торгувався, магу, -- сказав він замість привітання.

-- Я попросив тебе знайти породження тріщини, а не довідатися, чи воно вміє цілуватися, -- відповів я.

-- Смішно. Але двом з моєї бригади не до сміху.

-- Мені шкода, справді. – Я сів навпроти нього. – Розкажи, що трапилося.

-- Дуже швидко, на підставі слів людей, ми визначили загальне розташування трьох гівнюків. Я виставив у цих районах варту, по три людини в кожному. На вулиці Півмісяця трьох виявилося замало, -- він вигідніше вмостився на кріслі й поморщився з болю.

Біля стола з‘явився Кіль, мовчазний і з кам‘яним обличчям, пляшка вина в одній руці, в другій – два стакани. Він мовчки тицьнув їх на стіл і пішов спати. Судячи з реакції Мок М‘єна на Кіля, вино немов з‘явилося з допомогою чарів. Що, на мою думку, було покращенням. У всякому разі він відійшов від неприхованих погроз причинити тілесні пошкодження.

Мок М‘єн налив нам обом і зробив великий ковток. Поставив стакан.

-- На вулиці Півмісяця повно будинків, що розплавилися в ніч, коли завалився Ріаіль. Розумієш? Розтопилися немов віск.

Я кивнув і він продовжив.

-- Більшість людей, що мешкали там, не пережили ту ніч. Невдовзі, ті, що пережили, знайшли собі інший притулок. Породження тріщини регулярно полює в тому районі. Я подумав, що в нього й лігво десь поблизу. Я виставив трьох чуваків