Вашингтон Ірвінг - Легенда про Сонну Балку та інші історії

приятеля. Проте це було, мабуть, не більше, ніж просто бабусині казки. Бо якби він насправді вдався до таких застережень, це було б цілком зайвим. Принаймні автентична стара легенда викладає історію інакше.

Одного спекотного дня, це був саме розпал літа, насувалася жахлива чорна гроза. Том сидів у своєму кабінеті у білому лляному ковпаку й ранішньому халаті з індійського шовку. Він мав на меті відібрати оселю, термін закладної на яку збіг, завершивши падіння ще одного нещасного земельного спекулянта, до котрого мав щирі почуття. Бідний маклер благав його відтермінувати вирок на кілька місяців. Але Том був невблаганний, роздратований і відмовився зробити це навіть на день.

— Моя сім'я збідніє і буде змушена жебрати на парафії, — ридав боржник.

— Доброчинність починається вдома, — відказав на це Том, — маю піклуватися про себе в такі важкі часи.

— Ви ж заробили так багато грошей на мені, — не вгавав спекулянт.

Том втратив терпець і забув про пристойність.

— Хай дідько мене вхопить, — вилаявся він, — якщо я заробив хоча б фартинг!

І в цю мить на вулиці почулися три гучних удари в ворота. Лихвар вийшов, щоб побачити, хто це. Там чорний чоловік тримав чорного коня, який іржав і нетерпляче бив копитом.

— Томе, гайда! — звелів чорний прибулець.

Том сахнувся, але було запізно. Він залишив свою маленьку Біблію у кишені плаща, а його велика Біблія, якою мав намір боронитися, лежала на столі під закладною: ще не було грішника, захопленого так несподівано. Чорний чоловік закинув жертву, як малюка, на коня, і той полетів посеред грози. Клерки заклали пера за вуха і витріщалися на свого працедавця з вікон. А Том Волкер мчав геть вулицями міста, його білий ковпак хитався то вгору, то вниз, вранішній халат тріпотів на вітрі, а кінь висікав вогонь із бруківки. Коли клерки обернулися, щоб ще раз глянути на чорного чоловіка, той уже зник.

Том Волкер більше не повернувся, щоб вимагати сплату по закладній. Якийсь фермер, котрий жив неподалік від болота, повідомив, що в розпал грози чув жаский тупіт копит і завивання на дорозі, а коли підбіг до вікна, то побачив силует вершника, якого я вже описав. Він скакав, як божевільний, через поля, гори і доли в бік чорного болота та старого індіанського форту. Незабаром після цього блискавка вдарила у той бік і, здалося, запалав весь ліс.

Добрі люди Бостона хитали головами та стенали плечима, але вони так звикли до відьом, чаклунів і вибриків диявола у будь-яких формах, відколи в колонії з’явилися перші переселенці, що особливих вражень від них не можна було очікувати. Були призначені розпорядники, котрі взяли на себе відповідальність за майно Тома, але з’ясувалося, що той нічого не залишив. Коли відкрили його секретер, то всі документи перетворилися там на порох. Замість золота та срібла його залізна скриня була наповнена трісками та клоччям. Два скелети лежали в його стайні замість голодних коней, а вже наступного дня його великий будинок спалахнув і згорів ущент.

Таким був кінець Том Волкера і його ганебного багатства. Нехай усі зажерливі лихварі, котрі визискують з людей гроші, задумаються над цією історією. У правдивості її можна не сумніватися. Адже діра під дубом, звідки Том викопав скарби Кідда, є і досі. А на сусідньому болоті і в старій індіанській твердині часто бачать у бурхливі ночі постать на коні в ранковому халаті та білому ковпаку, що, без сумніву, і є неспокійним привидом лихваря. І ще одне — ця історія перетворилася на легенду і лягла в основу приказки, що поширилася по всій Новій Англії: «Дідько і Том Волкер».

Такою, наскільки можу згадати, була мораль цієї казки, розказаної китобоєм із мису Код. Були розмаїті тривіальні деталі, які я опустив, але оповідка допомогла дуже приємно згаяти ранок. Уже настала пора, яка більше не була сприятливою для риболовлі, тому з’явилася пропозиція повертатися на суходіл і залягти в затінку під деревами, поки не спаде полуденна спека.

Відтак ми висадилися в чудовій місцині на острові Манхеттен у дуже тінистому та чарівному урочищі, що раніше перебувало у власності стародавньої родини Гарденбруків. Це була територія, добре відома мені з часів вилазок мого дитинства. Неподалік від того місця, де ми розклалися, стояв старий голландський склеп, який був об’єктом страхів і джерелом балачок моїх однокласників. Там усередині стояло кілька трун, але наше найбільше зацікавлення викликало те, що ми пов’язували його у своїй уяві із затопленою піратською шхуною, яка догнивала на рифах Брами Пекла. З нею також пов’язані розповіді про контрабанду, які нерідко можна було почути особливо в той час, коли це закинуте місце ще було власністю одного бюргера, котрого прозивали «Хлопче, гроші бережи». Про того чоловіка перешіптувалися, що він мав багато таємничих зносин із країнами за морем. Проте всі ці речі безладно перемішалися в нашій свідомості, як це часто буває з будь-якими оповідками серед підлітків.

Поки я міркував над цими питаннями, мої товариші перевірили вміст нашого щедро наповненого кошика, і ми розговілися в теплу сонячну полуденну годину у затінку розлогого каштана на м’якому трав’яному килимі, що сягав аж до краю води. Наразі ж, розлігшись на траві, я викликав у душі спогади про своє юнацтво, вшановуючи це місце, і розповів давні уривки зі своїх спогадів, щоб розважити своїх компаньйонів. Коли я закінчив, поважний містянин літнього віку Джон Джосс Вандермоер, той самий, котрий колись розповів мені про пригоди Дольфа Гейліґера, зауважив, що згадав історію про одного шукача скарбів і те, що сталося з ним тут зовсім поруч. Оскільки ми знали дідугана як одного з найкращих оповідачів провінції, то попросили розказати подробиці, смалячи люльки з найкращим тютюном від Блейза Мура, поки поважний Джон Джосс Вандермоер розповідав нам наступну казочку.

Вольферт Веббер,

або Золоті сни

Року Божого тисяча сімсот… не пам'ятаю якого, однак це було десь у першій половині минулого століття, у стародавньому місті Манхеттен жив один дуже порядний бюргер. Вольферт Веббер його звали. Він був нащадком старого Кобуса Веббера з міста Брилле в Нідерландах, одного з перших поселенців, відомого тим, що першим узявся вирощувати капусту, прибув він до провінції ще в часи правління Олофа ван Кортландта, котрого ще називали Мрійником.

Ділянка, на якій Кобус Веббер осів сам і посадив свою капусту, залишалася з того часу у власності сім'ї, яка продовжувала працювати в цій царині з такою похвальною наполегливістю, до якої схильні лише наші голландські бюргери. Усі