Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

з нього погляду. — Коли ти їздиш в чаардані, то заробляєш на хліб, супроводжуючи каравани, охороняючи стада й табуни, б’ючись із кочівниками, а інколи й переходячи річку, щоби відбити бранців чи отримати трофеї. Добрий кінь і добра зброя — це твоє життя. Розумієш, магу?

Той кивнув.

— Розумію.

— Кінь Леї зветься кан’нор, — вона знову глянула в бік тимчасових бігових доріжок. — І це не ім’я, а просто назва певного типу коней, які бігають швидше за будь-яких інших тварин. На мові аренірів «кан’нор» означає «дух-блискавка». Такий кінь не є якоїсь окремої породи, він може виявитися як важким півгарисом, так і довгоногим канейєм, тож його неможливо розпізнати на перший погляд. Але одне щодо нього відомо точно: якщо він має бігати з кимсь навипередки, то летить як вітер, жене швидше супротивника й ніколи не програє. Ніколи. Хіба що двоє таких коней зустрінуться під час перегонів.

— І що тоді?

— Тоді вони чвалують, аж поки в одного з них не розірветься серце. Але, подейкують, він і тоді помирає щасливим.

— Ти забагато говориш, лучнице.

— Я не вперше таке чую, чародію.

Коні вихопилися з-за повороту. Попереду неслася сіра блискавка, здіймаючи потужні хмари куряви і з кожним кроком віддаляючись від решти. Якщо в цих перегонах хтось і був хортом, то точно не коні солдатів. Коник Леї проминув лінію і якусь мить здавалося, що він так і побіжить далі в степ. Дівчина ледь змусила його перейти на галоп, а тоді на клус і розвернутися. Він виразно йшов боком і не хотів слухатися. Заспокоївся, коли коні кавалеристів зупинилися, проминувши лінію. Тоді він уже знав, що переміг.

Усі солдати витріщалися на тварину, яка ще кілька хвилин тому бігла, понуривши голову й дихаючи так, наче от-от готувалася померти. Тепер же мишастий жеребчик задирав хвоста, гордовито підводив голову й ступав так, ніби йшов на параді перед імператорською трибуною.

— Брехун!

Кайлін аж підстрибнула, почувши цей голос. Аберлен-ґон-Саве йшов у бік її кха-дара, вимахуючи руками. Червоні плями на щоках достотно були не лише ефектом від випитого вина.

— Ти спеціально підсунув мені під носа ту клячу, щоби я її обрав! Наказав дівчині удавати, що її кінь ледве стоїть! Ти брехун, Ласкольнику!

Командир розвернувся в бік генерала й схрестив руки на грудях. Вона знала цей жест, а ще краще знала вираз обличчя, який з’явився у Ласкольника. Кха-дар вже не був роздратованим. Він був злим.

— Я казав тобі, Аберлене, що це поганий вибір. Ти не послухав.

Командир Сьомого примружився.

— Генерал ґон-Саве, будь ласка, — процідив.

— Генерале, — погодився Ласкольник, стискаючи губи в тонку лінію. — Моє вино. Будь ласка.

Даремно Кайлін думала, що рум’янець на щоках офіцера не міг бути яскравішим.

— Ти, здається, забув, що ти вже не в армії, — Аберен-ґон-Саве не так промовив, як видав із себе якесь гарчання. — За три дні зможеш отримати своє вино у Літреві. А зараз забирай цю банду й повертайся до своєї діри, Ласкольнику.

Після цих слів запала тиша. Солдати мовчки витріщалися на свого командира, дехто із щирим здивуванням, а хтось — похмуро. Все-таки перед ними стояв Генно Ласкольник. Кайлін сумнівалася: якщо кха-дар захотів би зараз зацідити командиру полку по пиці, то чи став би його стримувати хоча б один кавалерист.

Але Ласкольник лише відвернувся, так наче офіцер припинив для нього існувати, й свиснув у два пальці. Сивий жеребчик слухняно підбіг до нього, кха-дар стрибнув у сідло й озирнувся, старанно оминаючи поглядом солдатів.

— Збираємося, — сказав тихо й відразу рушив схилом униз. Кавалеристи хнюпили голови, коли він їх минав.

Кайлін глянула на чародія, відчувши раптову злість, наче це він був винним.

— За три дні я буду чекати в Літреві на дванадцять пляшок вина, магу. І буде краще, якщо воно там з’явиться, пане офіцере.

Рушила в бік Кошкодура, який уже тримав її коня. Торин форкнув на привітання й намагався буцнути її лобом. Дівчина ухилилася від пестощів і в своїх жебрачих лахах стрибнула в сідло.

Ти вже не офіцер, осмілився промовити цей… цей клятий кардупель, звертаючись до людини, яка, бувало, їла із самим імператором, а під час Битви за Меекхан вела до бою тридцять тисяч імператорської кінноти! І мав нахабство відіслати Генно Ласкольника, ніби відправляв геть хлопчика на побігеньках. Вона стиснула в руках віжки. Найохочіше впакувала б у декого стрілу. Просто в червону, розлючену пику.

* * *

Постій у них був організований у Малому Биндері — гарнізоні, розташованому на середині дороги між Літревом та Маконенном. До одного та іншого міста було рівно сорок миль із точністю до кількадесятьох ярдів. Саме так у часи, коли Імперія дісталася цих земель, меекханські військові укріплювали кордони. Брали мапу, відміряли на ній відстань та визначали якусь точку, говорячи: «Ось тут ми поставимо гарнізон, форт і фортецю». Після цього починалося будівництво. Часто ніхто навіть не задумувався, що краще було б поставити укріплення в якомусь конкретному місці, і що відстань на карті зовсім не тотожна шляхові, який треба подолати в реальності. Зрештою, незважаючи на побоювання, саме такий підхід мав рацію — після того, як фортеці були побудовані, їх поєднували мережею кам’яних доріг, вибудованих згідно з найкращими традиціями імперської інженерії, що були такими прямими, наче проведені мотузкою.

Але зараз у них була проблема. Бо якщо до Маконенна сорок миль ішли рівнесеньким степом, то поміж Малим Биндером і Літревом простягалися терени доволі нерівні, порізані ярами та різними за розміром пагорбами. Сорок миль згідно з мапою насправді тягнулися всі шістдесят. До того ж під час останньої війни дорога до Літрева в кількох місцях була повністю знищена, і ні в кого не було бажання ремонтувати її, поки Меекхан користався для оборони свого північно-східного кордону загонами кавалерії, яка в постійних сутичках із кочівниками однаково не їздила сталими шляхами. А чаардану довелося вирушати якомога швидше, що означало, що їм не уникнути ночівлі під відкритим небом.

А опинилися вони тут, бо кха-дар не зміг відмовити у проханні своїм знайомим.

Уже два місяці Меекхан громадив значні сили на північно-східному кордоні. Але це був не звичайний рух військ, завдяки якому солдати не нудяться в казармах; це було чимось більшим. Це було чимось, що призвело до того, що торговельні шляхи майже обезлюдніли, ціни на борошно, м’ясо та вино підстрибнули вгору, а люди потягнулися до великих міст. У повітрі запахло війною. Коли почали зміцнювати прикордонні загони, а до напів покинутих гарнізонів знову ввели військо, Кайлін