Джордж Орвелл - У злиднях Парижа і Лондона

Я повернувся до Івон.

— Припини це нестерпне виття, — сказав я. — Я придумав, як дістати їжу.

— Як? — запитала вона.

— Дуже просто, — відповів я. — Піди до урядової лікарні для матерів. Скажи їм, що ти enceinte, і попроси їжі. Вони дадуть тобі нормально попоїсти й не ставитимуть жодних запитань.

Івон перелякалася.

— Mais топ Dieu! — вигукнула вона. — Я ж не enceinte!

— Кого це обходить? — відповів я. — Це легко виправити. Тобі потрібна лише подушка — чи, може, дві. Це одкровення з небес, та chère. Не відмовляйся від нього.

Зрештою я її переконав, тож ми позичили подушку, я підготував Івон і відвів до лікарні для матерів. Там їй дуже зраділи. Вони дали їй капустяного супу, рагу з телятини, картопляного пюре, хліба, сиру, пива й купу всіляких порад щодо дитини. Івон їла, доки мало не луснула, й змогла винести в кишені трохи хліба й сиру для мене. Я приводив її туди щодня, аж доки у мене знов з'явилися гроші. Мій розум нас урятував.

Усе було добре, аж якось одного дня, коли ми гуляли бульваром Пор-Руаяль, поряд з казармами, Івон раптом роззявила рота, почервоніла, зблідла, а потім знов почервоніла.

— Mon Dieu! — вигукнула вона. — Дивися, хто йде! Це ж старша сестра з лікарні для матерів. Мені кінець!

— Швидко! — скомандував я. — Побігли! Але було запізно. Сестра впізнала Івон і, усміхаючись, підійшла до нас. Це була огрядна жінка в золотому пенсне й з червоними, як шкірка яблука, щоками. Жінка надокучливого материнського типу.

— Сподіваюсь, у тебе все добре, та petite? — запитала вона привітно. — Із твоїм малюком, сподіваюсь, теж усе гаразд? Це хлопчик, як ти й хотіла?

Івон почала тремтіти так сильно, що мені довелося стиснути її руку.

— Ні, — відповіла вона нарешті.

— О, тоді, évidemment[157], це була дівчинка?

Але Івон — ідіотка! — цілком втратила глузд і знову повторила:

— Ні...

Сестра розгубилася.

— Comment[158]! — вигукнула вона. — І не хлопчик, і не дівчинка! Але як це можливо?

Погодьтеся, messieurs et dames, що це був небезпечний момент. Івон побуряковіла й ладна була розревітися, ще мить — і вона б у всьому зізналася. Бог знає, що б тоді трапилося. Але я зберігав розсудливість, втрутився й урятував ситуацію.

— Це були двійнята, — відповів я спокійно.

— Двійнята! — вигукнула сестра. Вона була настільки втішена, що взяла Івон за плечі й поцілувала в обидві щоки.

— Так, двійнята...

Розділ 19

Одного дня, коли ми працювали в «Готелі X» уже п'ятий чи шостий тиждень, Борис без попередження зник. Ввечері я зустрів його на вулиці де Ріволі, де він чекав на мене. Він радісно плеснув мене по плечі.

— Нарешті вільні, топ аті! Вранці ти можеш повідомити про своє звільнення. Завтра відкривається «Оберж».

— Завтра?

— Можливо, треба буде день чи два, щоб усе облаштувати, але принаймні більше ніякого кафетерію! Nous voilà lancés, топ ami[159]! Я вже викупив з ломбарду свій фрак.

Він був настільки радісним, що я відчув щось недобре, й мені зовсім не хотілося залишати свою надійну і зручну роботу в готелі. Але оскільки свого часу я давав Борису обіцянку, то наступного ранку повідомив про своє звільнення, а післязавтра о сьомій вирушив до «Оберж де Жеан Коттар». Там було зачинено, і я пішов шукати Бориса, який знову втік зі свого помешкання й орендував кімнату на вулиці де ла Круа Нівер. Він спав поряд з дівчиною, яку підчепив минулої ночі і яка, за його словами, була «дуже темпераментною». Щодо ресторану Борис сказав, що про все домовлено, залишається владнати лише кілька дрібниць до відкриття.

О десятій я спромігся змусити Бориса вилізти з ліжка, й ми пішли в ресторан. Одразу стало зрозуміло, що таке «кілька дрібниць». Якщо коротко, то жодних змін після нашого останнього візиту там не відбулося. Плити для кухні не привезли, воду й електрику не підвели, треба було ще багато чого пофарбувати і відполірувати, залишалася й столярна робота. Тільки якимось дивом ресторан міг би відкритися через десять днів, і виглядало на те, що справа завалиться ще до відкриття. Усе було очевидно. У патрона бракувало грошей, тож він найняв персонал (нас було четверо), щоб використати замість робітників. Наші послуги були фактично безкоштовними, оскільки офіціанти зарплати не отримують, а мені він хоч би й мав платити, зате не зобов'язаний був годувати аж до відкриття ресторану. Загалом він ошукав нас на кількасот франків, найнявши до відкриття. Ми даремно звільнилися з хорошої роботи.

Втім, Борис був сповнений надій. Він переймався лише однією думкою, що нарешті матиме шанс знову стати офіціантом і носити фрак. Заради цього він був ладен безкоштовно працювати десять днів, ризикуючи зрештою залишитися безробітним. «Терпіння! — повторював він. — Усе вирішиться. Зачекай, доки ресторан відкриється, і ми повернемо собі все. Терпіння, топ аті!»

Терпіння нам справді було потрібне, оскільки дні минали, а ресторан навіть не наближався до відкриття. Ми вичистили підвали, полагодили полиці, потинькували стіни, відполірували дерево, побілили стелю, пофарбували підлогу, але найважливіша робота з підведення води, газу й електрики не просувалася, оскільки патрон не мав чим оплатити рахунки. Очевидно, він був фактично без копійки, бо відмовляв навіть у найменших платежах і коли його питали про гроші мав звичку швидко зникати. Через його крутійство й аристократичні манери з ним було дуже важко працювати. До нього повсякчас приходили меланхолійні надокучливі кредитори, і нам було наказано відповідати, що він у Фонтенбло, Сен-Клу чи ще в якомусь безпечно далекому місці. Тим часом я ставав усе голоднішим і голоднішим. Я пішов з готелю з тридцятьма франками й одразу був змушений повернутися до дієти із сухого хліба. Борис зміг на початку взяти у патрона шістдесят франків завдатку, але половина з них пішли, щоб викупити з ломбарду його фрак, а решта — на дівчину з гарячим темпераментом. Він щодня позичав по три франки в Жуля, другого офіціанта, й витрачав їх на хліб. У деякі дні ми не мали грошей навіть на тютюн.

Іноді подивитися, як просуваються справи, приходила кухарка. Коли вона бачила, що на кухні досі немає ні казанів, ні каструль, то зазвичай схлипувала. Жуль, другий офіціант, відмовлявся нам допомагати. Він був