Барбюс Анрі - Вогонь, Барбюс Анрі

Чекай, ось іще клапоть газети "Етампська бджо* ла". Не знаю, навіщо я її зберіг. Певно, є щось цікавого. Я подивлюсь на дозвіллі. І ось моя колода карт, шахівниця з паперу й дамки з чогось, нібито сургучу.

Барк підходить, дивиться й каже:

— У мене в кишенях ще більше всяких штук.— Він звертається до Вольпата:— А ти маєш бошівський зольдбух, вошива голово? А слоїки з йодом? А браунінг? А ось я маю. Та ще два ножі.

— На якого біса мені револьвер чи бошівська книжка? — каже Вольпат.— Я міг би мати два ножі й навіть десяток, але з мене доволі й одного.

— Це як коли,— каже Барк.— А ти маєш механічні гудзики, ех ти, перекинуте рило?

— У мене вони в кишені! — кричить Бекюв.

— Солдат не може без них обійтись,— запевняє Ламюз.— А то штани не триматимуться на шлейках.

— А в мене завжди напохваті набір струменту,— каже Блер.

Він добуває його; він лежав у торбинці від протигазової маски; він трясе ним. Бряжчать напилки — гранчастий і звичайний, дзвенять необроблені алюмінієві кільця.

— А в мене завжди з собою шворка, ось це корисна

штука,— каже Біке. v

*— Не так, як цвяхи,— мовить Перен і показує три цвяхи: великий, малий і середній.

Один по одному вояки вступають у розмову, працюючи далі. Ми звикли до півтемряви. Але капрал Салавер, що має прізвисько "золоті руки", прилаштовує свічку в "люстрі", яку він змайстрував із шабатурки від сиру та дротини. Ми запалюємо світло і під цією "люстрою" кожен замішувано, як мати дітьми, хвалиться тим, що в нього в кишенях.

— По-перше, скільки їх у нас?

Чого — кишень? Вісімнадцять,— каже хтось,— звичайно, Кокон, чоловік-цифра.

" Вісімнадцять кишень 1 Що ти брешеш, пацючий писку,— гукає товстун Ламюз.

Так, так, вісімнадцять,— відказує Кокон.— Полічи, якщо ти такий розумний.

Ламюз хоче довести своє: він підносить руку до недогарка, щоб певніше лічити, й починає загинати свої товсті бурі пальці: дві вислі задні кишені в шинелі, кишеня на перев'язувальний пакет, що править під тютюн, дві спідні кишені в шинелі: спереду та на кожному боці дві верхні кишені з клапанами. Три кишені в штанях, навіть три з половиною, бо є кишенька спереду.

— Я туди кладу компас,— каже Фарфаде.

—. А я трут.

— А я,— каже Тірлуар,— свисточок, його надіслала мені жінка з такою припискою: "Якщо тебе поранять у бою, свисни, щоб товариші прибігли і врятували тобі життя".

Усі сміються з цієї простодушної фрази.

Тюлак вступає в балачку і поблажливо каже Тірлуарові:

— Вони там, у тилу, не знають, що таке війна. А якщо ти заговориш про тил, то теж наверзеш таке, що й купи не держиться.

— Ну, цієї кишеньки не будемо лічити, вона надто маленька,— каже Салавер.— Отож-бо, десять.

— У куртці чотири. Поки всього тільки чотирнадцять.

— А ще дві кишені на патрони, це нові кишені; вони тримаються на реміняччі.

— Шістнадцять,— каже Салавер.

— Стривай, розтелепо! На, поглянь мою куртку! А ці дві кишені, ти їх не лічив? Ну от, чого тобі ще треба? Це ж бо справжні кишені, там, де належиться. Це цивільні кишені: вдома ти тримаєш у них хусточку на соплі, тютюн й адреси, куди тобі треба відвезти крам.

— Вісімнадцять! — ознаймує Салавер урочисто, як аукціоніст.— Вісімнадцять! Правильно! Присуджено!

В ту хвилю об кам'яний поріг хтось спотикається і чути лункі кроки, як ніби кінь б'є копитом об землю, форкає і... батькується.

По короткій мовчанці хтось грімким голосом владно гарикає:

— Гей, ви там! Лаштуєтесь? Дивіться, щоб надвечір усе було готове і щоб згортки були міцні! Нині йдемо на передову, навіть, можливо, діло буде гаряче...

— Гаразд, гаразд! — неуважно відповідає кілька вояків.

— Як пишеться "Арнес"? — питає Бенек. Він стоїть навкарачки і надписує олівцем конверт.

Кокон диктує йому по літерах ім'я "Ернест", а фельдфебель звіявся і повторює той самий наказ біля сусідніх дверей. Блер забирає слово й мовить:

— Треба завжди,— хлопці, слухайте, tíjo я вам скажу, класти фляшку в кишеню. Я вже пробував TPHMÁTH ЇЇ ТО тут, то там, але тільки найзручніше в кишені, повірте мені. Якщо ти в поході, при повному обладунку, або в законах, порожнем, усе одно, вона в тебе завжди напохваті про всяк випадок: буває товариш, багатий на вино, і він хоче тобі добра і каже тобі: "Дай-но свою флягу". Або, скажімо, дорогою трапиться винар. Отже, слухайте, старі віслюки, моєї поради: завжди держіть фляшку в кишені.

—Якраз,— каже Ламюз,— ніколи я не покладу фляшку в кишеню! І видумає отаке! Я завжди чіпляю її до пояса на гачку.

— Ні, краще прив'язати її до гудзика шинелі, як протигазову маску. А то скидаєш примуеію і разом з нею фляшку, а раптом саме можна купити винця...

— У мене бошівська фляшка,— каже Барк.— Вона пласка, її можна покласти і в бічну кишеню; вона добре влазить і в ладівницю, якщо набої викинути або пересипати у торбину.

— Бошівська фляшка зовсім ні до чого,— каже Пепен.— Вона незручна і тільки обтяжує.

— Почекай-но, миздю,— каже Тірет, якому не бракує кмітливості,— якщо справді підемо в атаку, як казав фельдфебель, ти, може, знайдеш бошівську фляшку, от буде до речі!

— Фельдфебель, правда, це казав,— зауважує Евдор,— але він не знає.

— У бошівській фляшці більше чверті,— зауважує Кокон,— а точна місткість чверті позначена на них карбиком на трьох чвертях. Завжди вигідно мати більшу флягу, бо коли твоя фляшка містить рівно чверть кави, чи вина, чи святої водиці, чи ще чогось, її треба наповнити по самі вінця, а цього ніколи не роблять при роздачі, а якщо й роблять, то все одно ти сам розхлюпаєш.

, — Ще б пак, звичайно, не роблять,— каже Параді, якого завжди дратували ці недолйвання.— Капрал, роздаючи, всуне у фляшку пальця, та ще й поплескає разів зо два знизу по денцю. Словом, тебе обмахорюють на одну третину, і ти ловиш облизня.

— Так, це правда,— каже Барк.— Але надто велика фляшка — то також невигідно; роздавальник тобі не йме віри, боїться налити зайву краплю і тому не доливає, і ти залишаєшся в дурнях.

Тим часом1 Вольпат знов розтицює по кишенях одну по одній свої виставлені ре*іі. Дійшовши до гаманця, Вольпат оглядає його сумно.

— Зовсім схуднув, бідолаха! — Він лічить:— Три франки! Ех, друже, треба тобі знов погладшати, а то поворіTbMá в мене не буде ні шага.

— Не в тебе тільки гуде в гаманці!

— Солдат витрачає більше, ніж заробляє. То вже так. Питається, що з ним сталося б, якби ми жили тільки на пайку?

Параді відповідає з корнелевою простотою:

— Здохли б!

— А в мене в кишені завше ось що.— І Пепен весело

показує срібне накриття.— Воно належало старій мавпі, в якої ми стояли в Гран-Розуа. ,

— Можливо, воно їй належить ще и тепер?

Пепен відповідає невиразним жестом — гордощів і скромності воднораз. Нараз він смілішає, посміхається й каже:

— Я її знаю, стару каргу. Певне, тепер вона, поки віку, шукатиме по всіх кутках своє накриття.

— А мені,— каже Вольпат,— пощастило підцупити тільки пару ножиць. Іншим таланить. А мені — ніяк. Зате вже я бережу ці ножиці, хоч, можна сказати, воци мені до спини.

— А свиснув кілька дрібних речей, та який хосен? Абищиця. Сапери завжди встигали підчепити переді мною.

— Хоч що роби, завжди хтось пролізе вперед! Ну, та менше з тим!

Гей, ви, кому дати йоду? — гукає санітар Сакрон.

— Я зберігаю листи дружини,— каже Блер.

— А я їх надсилаю їй назад.

— А я зберігаю. Ось вони...

Евдор показує паку пом'ятого, засмальцьованого паперу; його чорноту соромливо приховує сутінь.

— Я їх зберігаю. Іноді перечитую. Коли холодно і коли несила, я їх перечитую. Це не гріє, але все-таки здається, ніби стає тепліше...

У цих словах, очевидячки, таїться глибокий зміст; багато хто зводить голову й каже:

. — Так, так. Правда!

Усі говорять безладно; в глибині повітки метушаться великі тіні, по кутках згусає темрява, блимають рідкі свічки*

Люди дивно мелькають, ходять туди и сюди, нахиляються, лягають додолу; ці діловиті пожильці розмовляють самі з собою, перегукуються, плутаючись ногами в речах; вони показують одне одному свої багатства.

— Ану, глянь!

— Диви! — відповідають заздро.

Кожен хотів би мати все те, чого в нього нема. В нас у чоті є скарби, легендарні скарби, на які всі заздрять: наприклад, Барковий дволітровий бідон, розбаханий умілим сліпим пострілом і місткістю тепер на два з половиною літри; або Бертранів ніж — знаменитий ніж з роговою колодочкою.

Серед метушні й гамору кожен скоса поглядає на ці музейні цінності, потім знову, не відриваючись, дивиться на власний "крам" й старається дати йому лад.

Справді, нужденне майно! Все зроблене для солдата, все воно грубе, незграбне й поганої якості, починаючи від черевиків з тектуровими підметками до зле покроєного, зле пошитого одягу з гнилого, зле пофарбованого сукна; воно світиться, наче бібула, линяє на сонці за один день, промокає від дощу за одну годину; ремінці перетираються й рвуться, як стружки, не витримуючи ваги рушниці. Фланелева білизна гірша за бавовняну, а тютюн скидається на солому,

Мартро стоїть обік мене. Він показує мені на товаришів: Глянь, як ці бідаки любуються на своє добро, ну чисто тобі матері задивились на своїх дітей. Послухай, як вони називають усі ці штукенції. Ось цей даже: "Мій ніж!" Буцім батько каже: "Мій Леон", або "Мій Шарль", чи "Мій Адольф". І знаєш, вони ніяк не можуть брати з собою менше поклажі. Не те, що вони цього не хочуть (бо ж наше ремество сили не додає, правда?). А не можуть. Вони надто люблять своє майно.

Поклажа! Вона величезна, і солдати знають, що від кожного зайвого предмета, від кожної речі вона ще мулькіша.

Крім усього того, що напихають у кишені, а ще й завдають собі важку ношу на спину.

Ранець — то скриня і навіть шафа. І старий солдат добре вміє його набивати, вигадливо вкладаючи речі та харч. Крім доконечного за статутом вантажу (дві бляшанки яловичевих консервів, тузінь сухарів, дві плитки кави, два пакети згущеного супу, ворочок цукру, зміна білизни та

запасні черевики), ми примудряємось засунути туди1 ще кілька бляшанок консервів, тютюн, шоколад, свічки, плетені виступці, навіть мило, спиртову лампу, сухий спирт та вовняні речі. Та ще коц, ковдерка на ноги, полотнище намету, дрібний інструмент, казанок і таборове справилля; ось поклажа й товщає, збільшується, зростає, стає величезною й важкою. Мій сусіда каже правду: солдат учистить десять кілометрів по сполучених ходах, приходить на свій пункт і щоразу присягається позбутися купи зайвих речей, звільнитися від цього ярма.