Стефанія Лін - Доля чи випадковість?, Стефанія Лін

31 грудня

За дванадцять годин до Нового року.

Виходжу з автомобіля повільно відчиняючи дверцята. Ноги тонуть в товстому сніжному покривалі. В нерішучості дивлюсь на Артема за кермом. Він підбадьорюючи моргає мені й посміхається, немов хоче сказати, щоб не боялась, але ноги все одно тремтять.

З часу смерті мами пройшло вже два місяці, а я після похорон так і не разу не була на кладовищі. Мені соромно перед собою, за те що тільки зараз вирішуюсь на це. Зачиняю дверцята і йду вперед, до могили мами.

Вона припорошена снігом крізь який виглядають в'ялі, зелені кінчики трави. Присідаю поряд вдивляючись в обличчя на гранітному камені. Така молода й красива. Щаслива та всміхнена. Важко зізнаватись собі в тому, що більше ніколи не почую її сміх, не побачу живий блиск в блакитних очах.

Сльози, які починають текти заважають уважно роздивлятись кожну її рису, розмиваючи зображення. Я навіть не намагаюсь заспокоїтись. Ридання вириваються з грудей і я не можу зупинитись, перевести дихання.

Хочу, щоб стало легше, щоб темнота, яка розростається при одній думці про маму зникла назавжди й дала залишити тільки хороші спогади, але не можу. Я так люблю її. Мені так її не вистачає. До такого не можливо підготуватись. Не думаю, що було б легше якби мама пішла з життя пізніше. Смерть - це завжди біль. Чим ближча тобі людина, тим більше болю приносить її відхід з життя.

Перший новий рік без мами. Вперше мені не потрібно обирати, що їй покласти під ялинку....

Важко зітхаю й вирішую не вбивати себе далі таким чином. Її не повернеш. Я повинна навчитись жити без мами, опиратись тільки на себе, тата, Артема, а не очікувати, що ось-ось скрипнуть вхідні двері й вона повернеться з довгої відпустки. Такого не буде....

З Новим роком, мамо! Я тебе люблю!

Не знаю скільки я сиділа біля могили, але ноги встигли оніміти від холоду. Повертаюсь в авто змахуючи сльози, намагаючись повернути посмішку на обличчя. Сідаю не переднє сидіння не дивлячись на Артема, але знаю, що він не буде нічого запитувати, він розуміє.

Через годину повертаємось додому готуватись до святкування нового року. Нехай втрата мами й приносить усім нам біль, але це наше перше сімейне свято. Навіть мама Артема зателефонувала йому вчора, попросившись приїхати до нас тому що скучила за сином. Я цю новину прийняла холодно. Не тому що не люблю цю жінку чи ще щось, зрештою я її навіть не знаю, але мене дратує, що вона за останні місяці не проявила ніякого бажання порозмовляти із сином, підтримати його у всій ситуації, що відбувалась. Можливо тоді б він не пішов до Фрола...

Артем же навпаки прийняв це з радістю, і тепер приспівує на кухні новорічній пісні, яка лунає з радіо :

We wish you a Merry Christmas;
We wish you a Merry Christmas;
We wish you a Merry Christmas and a Happy New Year.

(с) Різдвяний гімн

Він немов на крилах щастя літає поряд зі мною іноді цілуючи у кінчик носа, даруючи веселі посмішки. Я навіть рада, що у нього є святковий настрій. Це чудово. Потрохи, його веселість передається і мені, вже разом ми ковзаємо по плитці у носках, підспівуючи в такт співакам. Нарізаємо помідори у салат, маринуємо м'ясо, запікаємо пиріг... Пізніше до нас приєднується Антон, посміхаючись при погляді на мене та Артема. Він готує свій фірмовий сирний рулет ( я навіть не знала, що у нього є такі кулінарні здібності ). Так проходить весь день. В одинадцятій ми накриваємо стіл й сідаємо за нього. Скоро президент привітає усю країну зі святом, заб'ють куранти та почнеться новий виток життя. Новий рік.

Артем нахиляється до мене й пошепки запитує, чи придумала, що загадаю рівно опівночі. Всміхаюсь, але відповідаю, що ще ні. За десять хвилин до дванадцятої, коли ми вже проводимо старий рік, подумки вмовляючи його забрати все погане у минуле, приходить мама Артема - Анжела. Вона всміхнена та радісна, її руки завішані пакетами з подарунками. Кожному з нас вона дарує светр з оленями приємний на дотик, змушуючи одразу вдягнути його. Цій жінці не можливо опиратись.

Я думала, що з її приходом атмосфера стане напруженою, але навпаки стало якось легше та навіть веселіше.

Рівно о дванадцятій, коли б'ють куранти я загадую бажання: щоб в цьому році нас переслідувало тільки щастя, щоб більше не було втрат та недомовок, щоб просто все було добре.

О першій годині, перед тим, як маємо їхати у нічний клуб з Лізою та Єгором, Артем веде мене до моєї кімнати, садить на ліжко й протягує конверт. Я зовсім забула про подарунки...Забула, що їх вже потрібно було дістати та подарувати.

Беру конверт й відкриваю. Там білети у готель "Марися".

- Що це? - Запитую.

- Ми їдемо в Карпати. Завтра. - Сідає поряд й обіймає.

- Завтра? - Здивовано перепитую .

- Ага. Ти не рада?

- Ти що....Звісно рада. Це чудово. Дякую. Я просто не очікувала... - сміюсь, - тим більше кататись на лижах я все ж таки не вмію, тому буду тобі не найкращим супутником там.

- Не обов'язково кататись на лижах. Є ще безліч інших речей, які можна робити в Карпатах.

- Тепер ти, - говорю, - прикрий очі, будь ласка.

Артем робить, як прошу й закриває очі. Швиденько встає з ліжка й дістаю оксамитову коробочку з верхньої шухляди у комоді.

- Відчиняй. 

Артем обережно бере її в руки й відчиняє. Затамувавши подих дивлюсь на його реакцію, боячись, що не сподобається, але вирах обличчя впевнює, що подарунок прийшов до душі. Це срібний браслет з 
гравіруванням на сплетіннях ланцюжка.

- З любов'ю до тебе. Ліра. - Зачитує Бойко. - Це чудово...- шепоче, - це найкращий подарунок у моєму житті.

Вдягає браслет й припадає поцілунком до мене, заманюючи у вихор пристрасті, що вирує у нього в середині.

- Ми ще маємо йти у клуб, пам'ятаєш? - сміюсь.

- Так. - Міцно притискає до себе, закутуючи в обійми. - Я теж тебе кохаю, Ліро.

Від його слів всередині все німіє, ніби я заморожена статуя. Боюсь навіть видихнути, настільки вражена цим... Він мене кохає... Боже... Я найщасливіша людина в світі. Він. Мене. Кохає.

Ми нічого більше не говоримо. Лише починаємо цілуватись так, ніби вперше, ніби згораємо у вогні цього кохання, що палає між нами. Все одно на клуб, на те, що Анжела та Антон у сусідній кімнаті. Все це стає не важливим, відходить на задній план.

Артем обережно кладе мене на ліжко, стягуючи з нас обох светри. Вони летять на підлогу, вслід за ними відправляються джинси, й спідня білизна. Перевертаю Бойко на спину й прокладаю доріжку з поцілунків від його шиї спускаючись нижче. В секунді не помічаю, що тепер я знову знизу, поки він цілує мої ключиці, завівши руки до верху. Потім відпускає й пестить моє тіло кінчиками пальців викликаючи кожним торканням тремтіння. Ніжно входить в мене, обережно рухаючись, не перестаючи осипати тіло поцілунками. Він, як завжди ніжний та обережний. Тримає мене у своїх руках немов я коштовна ваза, що може від легкого подиху вітру розвіятись на уламки скла.... Під вибухи феєрверків ми разом досягаємо того самого піку й знесилені лежимо в темряві, яка іноді розбавляється кольоровим забарвленням салютів з вулиці.

Пізніше, вдягнувшись виходимо з кімнати у вітальню. Антона та Анжели вже немає, напевно разом пішли до Казимира. На наших телефонах безліч пропущених дзвінків від Лізи та Єгора. Переглядаємось, подумки говорячи, що краще проведемо час у компанії один одного й просто кидаємо телефони на диван і знову повертаємось у мою кімнату.

- Знаєш, це напевно мій найкращий новий рік за останні роки. - Говорить Артем, поки ми роздягаємось й лягаємо під ковдру. - Хочу, щоб ти знала, що ти для мене означаєш дуже багато. Те, що я відчуваю до тебе...до цього в мене ніколи такого не було.

Нічого не відповідаю, тільки краще вмощуюсь в його обіймах. Чути такі слова...Це справді найкращий початок нового року.

Кажуть, що як новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Що ж, сподіваюсь наступні 365 днів будуть сповнені коханням, сімейним затишком та щастям.

З цими думками засинаю з насолодженням вдихаючи аромат Артема та слухаючи його музичний голос, який знову муркоче собі під носа пісню: