Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

Розмірковування про міліцію та розшук навели її на спогад про давнє кіно — те, в якому хороша вбивця з русявим волоссям удавала поштарку. Отже, пошта… Можна зробити як у тому фільмі — знайти десь газети, а рюкзак за плечима матиме вигляд поштарського вантажу.

Що ще? У руках треба мати авторучку і якийсь аркуш — усі поштарі, яких вона бачила, а було це здебільшого у кіно, завжди так і ходили. Руслан сказав, що там написано — квартира номер два, виходить, там будуть й інші люди — сусіди. Мабуть, спочатку треба посидіти біля будинку, придивитися до мешканців, до звичного розкладу пересування — хто коли куди приходить, студенту вже років під сорок, тому її цікавитимуть чоловіки цього віку.

Взагалі з першим боргом треба бути обережною — ще ж їхати далі, ніхто за неї всіх цих питань не вирішить. Ще один момент — вона відрізняється від місцевих, її пам’ятатимуть і шукатимуть, якщо спалиться. Тому точно треба купити чорні окуляри, вона такі бачила на всіх вокзалах.

Припустимо, свої немісцеві очі вона сховає. З одягом теж ніби все складається — в неї тепер була нова зелена курточка, яку Лєна справила, ніби американська моряцька. Що цікаво, її можна було вивертати на два боки: була зелена — стала жовта. Оце дуже добре — в кіно міліція відразу починала шукати людей по зачісках, віку та одягу. Тому біля будинку вона посидить у куртці зеленим боком наверх, справу робитиме жовтим, а звідти піде знову зеленим. Ну, от усе й владналося.

Лилєкей вийшла на станції Кондома й одразу попрямувала до лотка, на якому говірка тітка з характерним червоним носом продавала панами, парфуми та окуляри. Почала міряти біля дзеркала, не звертаючи жодної уваги на поради торговки. Обрала найбільші, які закривали половину обличчя, виторгувала на них десять рублів — для порядку, ще й зиркнула недобре на цю тітку, аби менше теревенила. Після тюрми на цих поглядах Лилєкей зналася, скільки вже разів люди ніяковіли, коли вона дивилася на них з погрозою, що гартувалася довгими роками у темних місцях.

Задоволена всім цим, Лилєкей вирушила в місто й одразу дізналася про те, що помилилася — треба було зійти на наступній зупинці. Чекати електричку було довго, тому пішла пішки.

Місця тут були приємні — і набагато тепліше, і гори красиві обабіч долини, у якій лежало це містечко. Адреса була дивна й дещо перекликалася із загальним настроєм — вули­ця Восьмого березня, 1. Спитала дорогу в бабусь, які сиділи біля дороги з солонощами — їй сказали йти до церкви. Йшла та йшла, перекидаючи рюкзак з плеча на плече, поки не побачила ту церкву за пам’ятником у вигляді великого урочистого кільця, яке стояло біля дороги, — десь тут.

І з’ясувалося, що будинок, який їй потрібен, — багатоповерховий, у ньому квартир значно більше за дві. Це озна­чало, що в такому разі доведеться робити справу ножем — сусідів багато, постріл, ще й з карабіна, обов’язково почують. Лилєкей знайшла вільну лавочку, з якої було добре видно весь двір з двома під’їздами, і сіла думати, як їй бути далі.

2

Вдень тут було тихо — поверхів багато, мешканців має бути ще більше, але зараз вони на роботі, лише кілька мам з візочками проїхали та діти прибігли додому — мабуть, зі школи. Батькам цих школярів років по тридцять-сорок, і як вона дізнається, хто з тат її боржник? Чекати в парадному небажано — запам’ятають чи зайві люди втрутяться.

Лилєкей охопила легка паніка — здавалося, треба тільки приїхати, і все відразу зробиться само собою! Піднесений настрій, з яким вона так радо виходила з електрички, почав зникати.

Так виходило, що їй все життя доводилося чогось вчитися — у тридцять вісім років, коли більшість її однолітків уже лежали під камінням на цвинтарі, вона потрапила до тюрми й дізналася, наприклад, що ці люди все рахують зліва направо. Твоя камера третя, і це значить, що зліва — друга, а праворуч — наступна, четверта. Отримуєш по сідницях дубиною і все прекрасно запам’ятовуєш.

Сьогоднішня Лилєкей була набагато розумніша за себе тодішню: вона ніколи в житті не мешкала в багатоквартирному будинку (якщо не рахувати СІЗО, у якому довелося сидіти під слідством), та, подумавши собі, зрозуміла, що друга квартира — у першому парадному, на першому ж поверсі. І, скоріш за все, вікна виходять на інший бік. Тому вона підвелася і пішла навколо будинку, вже потроху пишаючись собою.

Тепер церква була за спиною, як і дорога. Лавочок на вулиці не передбачалося, кілька разів пройшлася вздовж вікон першого поверху і втомилася — рюкзак уже тягнув плече, а ноги нили. Треба було щось придумати.

Через дорогу була зупинка — сіла там, ніби очікуючи свій автобус, і замислилася. Значить, до темряви ще далеко — тоді вона зможе підійти й роздивитися, що в них там коїться. І треба ж, як пощастило, а якби був верхній поверх? Ще подумала, а чи не вкрасти дитячий візочок, покласти до нього рюкзака й кружляти собі спокійно навколо? Потім вирішила, що ризиковано — візочок шука­тимуть або якась сусідка спитає, хто там у неї, і полізе роздивитися.

Перебираючи ідеї, вона досиділа на зупинці до вечора. Погода дозволяла, травень у цих місцях був чудовий: з гір налітав свіжий вітер, але не так, як у Тавайваамі, ні — тут вітерець був легенький, приємний. Кілька разів відійшла до кафе біля церкви, де можна було купити чаю з булочками та сходити до платного туалету.

Іноді до неї підсідали якісь люди, деякі пробували заговорити, вона навіть відповідала тим, хто цікавився, коли востаннє проїжджав автобус і який то був номер. Усе б нічого, тільки думки ширилися: а якщо той чоловік живе з братом приблизно одного віку? Тоді «поштарка» запитає, хто з них Олександр Якович? І як їй з ножем упоратися з двома? Ні, виходило, що треба дізнатися, як він виглядає, і сподіватися, що в другій квартирі живе тільки один чоловік цього віку, а потім слідкувати за під’їздом, чекаючи, щоби він опинився вдома сам.

І тільки-но Лилєкей заспокоювалася, як раптом виникало наступне питання: добре, а якщо він повертається з роботи тільки ввечері, а зранку вирушає до того, як родина виходить з дому? Чекати до вихідних? А який сьогодні день тижня, між іншим? Сусід по лавочці підказав — середа. Ну, добре, що не понеділок, вона їх не любила, бо щопонеділка злюка Бєлугіна перевіряла справність машинок, і горе тобі, якщо їй щось не сподобається.

Так, про що вона щойно думала? Про вихідні. А якщо вони така щаслива родина, наче в телевізорі, й увесь вільний час проводять разом? Що ти на це скажеш, жіночко? Встромити йому ножа, подзвонивши пізно у двері? А якщо не відчинить? А якщо дружина вийде з ним до дверей? Хоро­ша дружина пізно ввечері так і зробить, ще й свого ножа дістане, про всяк випадок.

Долаючи кожне із цих запитань як чергову перешкоду на шляху, Лилєкей ніби знову навчалася — якісь рішення підказував тюремний досвід, кілька ідей прийшли з фільмів, які вона бачила в купе у Валентини, та простіше за все їй було ставитись до цього, як до полювання: звір не має винюхати її, відчувши присутність і загрозу. Вона має підібратися до нього непомітно, вбити швидко і так